Глава 9. Проблеми з владою

Ранок накотився на Мейплтон важко, як похмілля після бурі.
Промені сонця просочувались крізь жалюзі, мов тонкі леза, розрізаючи простір на смуги пилу й світла. Квартира, яку вони орендували — п’ятеро на дві кімнати — дихала втомою, кавою, гаром і свободою. Стеля була потріскана, на стінах — залишки графіті, а замість годинника на кухні висів диск із написом «TIME IS NOISE».

Повітря стояло густе, ніби після грози, коли ще чути відлуння грому — або басів учорашньої ночі.

Луна стояла біля чайника в одній футболці Мейсона, яка на ній виглядала як коротка сукня. Волосся скуйовджене, на щоці пляма фарби, а в очах – радість того, хто вижив після хаосу. Вона переглядала відео зі вчорашньої вечірки на телефоні, і кожен новий кадр змушував її посміхатись ширше.

Софі сиділа на підвіконні з ноутбуком. Її пальці рухалися швидко, майже ніжно — редагуючи фотографії, де пил і світло змішувалися з людським екстазом. У кожному кадрі — правда, біль, сміх, божевілля. У кожному кадрі — життя, яке більше за страх.

Джейден спав на дивані догори ногами, з гітарою на грудях і фаєром під подушкою — бо «так спокійніше». Його рот був трохи відкритий, а на лівій щоці красувався відбиток кнопки від пульта.

Етан сидів за столом, уже одягнений, з похмурим обличчям і роздрукованим листом у руках. Його чашка з кавою була холодна, як його терпіння.
Мейсон стояв біля стіни, тримаючи банку з кавою замість кружки — бо всі кружки або тріснули, або були використані під пензлі. Ззовні він здавався спокійним, але всередині в ньому жеврів той самий вогонь, що колись запалював ідеї.

– Отже, – сказав він, відставляючи банку на стіл. – У нас офіційно проблеми.

Луна підняла погляд, зітхнула й потягнулась.
– Знову?

– Не «знову». А серйозно, – Етан розгорнув листок, і на столі клацнула печатка. – Поліція винесла попередження. Порушення громадського спокою, незаконне зібрання, пошкодження власності. І… – він замовк, вдихнувши. – Власник складу хоче компенсацію.

– Скільки? – кинула Софі, навіть не підводячи голови від ноутбука.

– Три з половиною тисячі доларів.

Джейден підняв руку, навіть не розплющуючи очей:
– Можна я просто продам свою душу? Вона все одно трохи вживана.

Мейсон скривився:
– Ти продав її ще тоді, коли вирішив сушити шкарпетки на акустичному підсилювачі.

Джейден відкрив одне око.
– Гей, це була наукова спроба перевірити, чи може енергія музики висушити матерію!

– І висушила. Майже тебе, – буркнув Етан.

Луна нарешті розвернулась, сіла на стіл, звісивши ноги.
– Отже, офіційно — ми небезпечні для суспільства. Мені це подобається.

– Якщо ми не знайдемо гроші до кінця тижня, – продовжив Етан, – нас виселять.

Чайник замовк. Повітря в кімнаті стало важким.

Мейсон відпив ковток і сказав спокійно, як людина, що не боїться штормів:
– Тоді треба діяти.

Він обвів поглядом кожного. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася сила — як у хвилі перед вибухом.
– Ми створили легенду. Тепер треба зробити з неї рух.

– Рух? – перепитала Луна. – Я думала, бізнес.

– Бізнес, рух — неважливо. Ми перетворимо шум на зброю.

– Або на бренд, – засміявся Джейден. – “Шум — наш логотип. Підписуйтесь.”

Софі закрила ноутбук.
– Ти хочеш сказати, ми знову влаштуємо вечірку? Після того, як ледь не потрапили за ґрати?

– Саме тому, – усміхнувся Мейсон. – Тепер нас усі знають.

– Це самогубство, – кинув Етан.

– Ні, це стратегія. Якщо ховаєшся від хвилі — вона тебе накриє. Якщо пливеш — ти керуєш напрямком.

Луна підморгнула.
– Він говорить як філософ із району.

Джейден розсміявся:
– Або як коуч для бунтарів без бюджету.

Софі повільно усміхнулася.
– Але, можливо, він має рацію. Якщо ми все одно на межі — краще зробити це красиво.

– І голосно, – додала Луна. – Я візьму соцмережі. Зробимо краудфандинг. “Рятуй мистецтво шуму”.

– Я візьму фінанси, – сказав Етан, не піднімаючи погляду. – І я хочу, щоб цього разу жоден дріт не горів.

– Ти мене недооцінюєш, друже, – вигукнув Джейден. – Цього разу все буде під контролем!

– Ти це казав перед минулим вибухом, – сухо відповів Мейсон.

– Але визнай, це виглядало епічно.

Усі засміялися. Навіть Етан.

Через годину квартира нагадувала хаотичну студію: банери, дроти, старі плакати, дим від цигарки, фарба на підлозі.
Луна сиділа на підлозі, босоніж, у фарбі, малюючи величезний напис “WE ARE NOISE”.
Джейден поруч крутив викрутку, збираючи пульт.
– Якщо ще раз проллєш фарбу на мої дроти — зроблю з тебе арт-об’єкт.

– Обіцяєш? – усміхнулася вона. – Назвемо це “Жінка, яка не вибачалась”.

Софі знімала все на камеру.
– Коли нас колись зітруть із інтернету, ці кадри залишаться. Це буде доказ, що ми були реальні.