Глава 8. Коли тиша прокидається

Ніч у поліцейському відділку Мейплтону не мала кінця. Сіре неонове світло пробивалося крізь жалюзі, відкидаючи на підлогу вузькі смуги, схожі на ґрати. Старий вентилятор ліниво гудів на стелі, ганяючи густе повітря, наповнене запахом кави, поту, дешевого тютюну й минулих злочинів.

Усе навколо говорило про втому — папки зі справами на столах, недопиті чашки, телефони, що мовчали. Але один кабінет жив.

За масивним столом сидів інспектор Річард Кейн.
Шістдесят років. Плечі, ніби висічені з граніту. Волосся — темно-сиве, коротке, з акуратним проділом. Обличчя — жорстке, порізане зморшками, кожна з яких могла б розповісти окрему історію. Погляд — холодний, сірий, як сталь його пістолета. Голос — низький, втомлений, але такий, що міг змусити тремтіти навіть молодих копів.

Він виглядав як людина, яку не зламав ні час, ні система. І водночас — як людина, яку час уже давно не цікавив.

Перед ним — свіжа тека.
На фото — хаос. Графіті, дим, фаєри. Тіла, що рухаються в світлі ламп.
І посеред цього — напис на стіні, великими літерами, червоною фарбою:

«NOISE IS ART».

Кейн довго вдивлявся в цей знімок. На його обличчі промайнула тінь емоції — щось між люттю і сумом.

– Діти граються з вогнем… – тихо сказав він, але так, що навіть тиша в кабінеті, здавалось, насторожилась.

Він повільно відклав фото, потягнувся до чашки кави — і зупинився. Кава давно остигла, мов його віра в молодість.
Поруч лежала інша світлина — стара, пожовкла.
На ній — молодий Річард у поліцейській формі, усміхнений, щасливий.
А поруч — хлопець із гітарою. Світлі очі, волосся трохи скуйовджене, усмішка пряма, безстрашна.

Підпис унизу:
"Тревіс Кейн. 1998."

Річард провів пальцем по знімку.
– Ти теж колись вірив, що шум — це життя, – прошепотів він. – А потім шум тебе знищив.

Його пальці стиснули фотографію, і та ледь не зім’ялася.
У пам’яті знову спалахнула сцена: ніч, рейв, блимаючі вогні, молоді тіла, запах поту, алкоголю і горілого цукру.
І серед того натовпу — його син, мертвий, блідий, з перевернутою пляшкою в руці.
А він, Річард, у поліцейській формі, стоїть серед тиші після музики. І тільки гул у вухах лишається, як відлуння його провини.

Він відкинувся на спинку стільця, стискаючи щелепу.
Погляд знову впав на знімок Луни — дівчина з фаєром у руці, очі горять, усмішка нахабна, як у того, хто ніколи не бачив смерті зблизька.

– Такі, як ти, – сказав він уголос, – думають, що безкарні. Але шум завжди має ціну.

Він натиснув кнопку на телефоні.
– Підготуйте мені повний список учасників інциденту. І знайдіть мені того фотографа. –
– Так точно, сер, – пролунало з динаміка.

Кейн натиснув «відбій» і на мить прикрив очі.
Йому хотілося крикнути — від безсилля, від гніву, від спогадів. Але він умів тримати все всередині. Це була його броня.

Двері відчинились.
На порозі — офіцерка Нора Блейк, його права рука.
Молода, підтягнута, у строгій формі, волосся зібране в тугий хвіст, рухи — точні, майже військові. Вона тримала в руках планшет, а в очах світився холодний професіоналізм.

– У нас є сорок два відео з тієї ночі, сер, – доповіла вона. – Люди постили все у мережі під тегом #NoiseParty. Їхня аудиторія росте. Молодь починає копіювати дії цих «шумотворців».

Кейн повільно підняв голову.
– Шумотворці? Вони вже мають назву?

– Так, сер. Це назва з соцмереж. Її вигадали фанати.

Інспектор стиснув кулаки.
– Фанати… – повторив він. – Коли злочинці стають кумирами, суспільство вже гниле.

Нора злегка вагалась.
– Дозвольте, сер, але… вони виглядають не як злочинці. Це діти. Вони танцюють, малюють, знімають відео… люди називають це «новою формою протесту».

– Протест проти чого? – різко обірвав він. – Проти порядку? Проти тиші, завдяки якій ми спимо ночами?

Його голос гучно відбився від стін.
Нора відступила на крок.

– Вибачте, сер, – тихо сказала вона. – Але… можливо, їх треба зрозуміти, а не знищити.

Кейн повільно підняв погляд.
Його очі блиснули, як холодне лезо.
– Я вже одного намагався зрозуміти, – сказав він. – І поховав його у двадцять.

Тиша.
Тільки вентилятор клацнув на новому обороті.

Він підійшов до вікна. Під ним розстилалося місто — темне, вогняне, з рідкісними автівками, що різали нічні вулиці.
– Це не діти, Норо. Це вірус. Їхній хаос — як інфекція. Якщо не зупинити зараз, зараження пошириться.

– І що ви плануєте робити, сер?

– Ми створимо оперативну групу. Камери, дрони, цифровий моніторинг, аналіз соціальних мереж. Хочу знати, де вони сплять, з ким спілкуються, що думають.

Він повернувся до неї:
– Ми виловимо їх не кулею, а пасткою. Їхня зброя — шум. Наша — тиша.

Нора кивнула.
– Зрозуміло, сер. Я все підготую.

Коли двері за нею зачинилися, Річард залишився сам.
Світло лампи тремтіло, відбиваючись у його погляді.
Він підняв старий магнітофон, натиснув кнопку —
і з динаміка залунав знайомий голос: