Глава 7. Перша вечірка-шум

Ніч впала на Мейплтон, як чорне оксамитове покривало, що виблискувало від вогнів міста. Мряка клубочилася між дахами, перетворюючи все навколо на декорацію до фільму — брудний, блискучий, живий.
Десь далеко вулицями їхали таксі, миготіли червоні вогники ліхтарів, а тут — у промисловій зоні, серед покинутих складів і графіті, — народжувалося щось дике.

Шепіт. Кроки. Сміх.
І запах адреналіну в повітрі.

Мейсон стояв у центрі величезного цеху, як диригент на сцені. Бетонна підлога вкрита пилом і уламками скла, залізні балки з іржею нагадували ребра старого монстра. Зі стелі звисали ланцюги, а на одній — диско-куля, знайдена Луною на смітнику. Вона повільно оберталася, кидаючи по стінах холодні відблиски, ніби зірки у темряві.

– Люди, – урочисто промовив Мейсон, розкинувши руки, – вітаю вас на першій в історії вечірці-шумі.
Його голос відлунював, розчиняючись у просторі.

– Амен, – глузливо відгукнувся Джейден, який уже крутив дроти біля свого саморобного пульта. – Сповідь після неї буде гучною.
Його руки сіпались, як у мага, який от-от викличе блискавку.

Луна стояла на ящиках, малюючи фарбою на стіні:
«NOISE IS ART».
Кожен рух її руки був, як мазок на полотні революції. Вона сміялась — вільно, голосно, зухвало. Бризки фарби летіли на її рожеве волосся, на шкіру, на обличчя. Вона була як стихія — жива, сяюча, трохи небезпечна.

Софі ловила її кожен рух через об’єктив — клацання затвора було майже ритмічним. Її пальці тремтіли від хвилювання. Кадри виходили неідеальні — розмиті, динамічні, але саме тому живі.

У темному куті сидів Етан — спокійний, як завжди. Його блокнот лежав на колінах, поруч термос із кавою. Його погляд ковзав по друзях — і в грудях щось змішувалось: страх і захоплення. Бо все, що вони робили, було неправильно. І саме тому — справжньо.

– Мозку, – Луна спустилася з ящиків, підійшла ближче і схилилася до нього. – Не роби це обличчя.
– Яке саме?
– Те, де ти вже бачиш поліцію, вибух і наші тіла в статистиці.

Етан підняв брову, відпив ковток кави.
– Ну, хтось же має бачити реальність.

– А хтось має її змінювати, – відповіла вона, і, не попереджаючи, нахилилася, щоб поцілувати його в щоку. – Дозволь собі хоча б одну ніч не думати.

Він завмер. Її губи залишили теплу пляму на холодній шкірі.
Його серце зробило щось абсолютно нелогічне — пропустило удар.
А потім Луна, як блискавка, вже зникла у натовпі, який тільки почав прибувати.

Перші гості — студенти, художники, бармени, скейтери, навіть кілька офісних клерків, які тікали від рутини.
Дехто приніс пляшки, хтось — спреї, а хтось — гітару без однієї струни.
Музика ще не грала, але в повітрі вже гуділа енергія — як перед бурею.

– Луна, ти розіслала запрошення? – перепитала Софі, розгублено оглядаючи натовп.
– Тільки кільком друзям, – хитро посміхнулась та. – А потім вони розіслали своїм друзям, і… от. Ти бачиш магію.

Джейден нахилився до пульта, його пальці літали по кнопках.
– Три, два, один… – і натиснув.

БУМ.
Перший удар басу прокотився простором, як вибух. Потім другий.
Динаміки завили, лампи замиготіли, пил упав із балки, і все загуркотіло.
Старі стіни здригнулися.

– Відчуваєте? – Мейсон крикнув, перекриваючи шум. – Це не просто музика! Це наш серцебіт!

Натовп загудів.
І вечірка вибухнула життям.

Фарба летіла у повітрі, кольори змішувались із потом, димом і запахом алкоголю.
Луна крутилась, сміючись, її очі сяяли — вона була королева хаосу.
Мейсон підхопив мікрофон, підбадьорюючи всіх.
Софі бігала з камерою, знімала блиск очей, рук, тіл, ритм рухів.

– Джейден, не піднімай гучність! – кричав Етан, але той лише махнув йому.
– Якщо нас не почують у центрі міста — я не Джейден Коул!

І гучність знову злетіла.
Музика била в груди, як серце, що не хоче зупинятись.

Етан здався.
Сховав блокнот, скинув худі й пішов у натовп.
Софі зупинилася, побачивши це, і її подих урвався.
– Ти ж не танцюєш, – сказала вона.
– Я й не танцюю, – відповів він, але його плечі вже рухалися у ритм.
– Бачиш, навіть твоє тіло голосує за хаос.

Вона сміялася, і він не зміг не посміхнутись у відповідь.

Ближче до опівночі простір перетворився на киплячий казан енергії.
Луна стояла на столі з фаєром у руці. Полум’я червоне, як кров, відбивалося на її обличчі.
– Мейплтон прокидається! – закричала вона.
– Мейплтон не спить! – заревів натовп.

Софі натискала кнопку камери знову і знову, її пальці тремтіли від адреналіну.

Джейден, з блиском безумства в очах, підкрутив звук ще вище.
Старі вікна задзвеніли, а десь за кварталом завили собаки.
І тоді — тріск, іскри, запах гару.

– Джейден! – крикнув Етан.
– Все під контролем! – верескнув той.
– Ти казав це минулого разу!

І саме в цей момент — за кілька кварталів звідси — пролунали перші дзвінки у поліцію.

П’ятнадцять хвилин потому ніч розірвали сирени.
Сині проблиски блискали за вікнами, як грім.