Глава 5. Софі бачить у цьому романтику

Місто затихло після нічної гонитви. Тиша стояла важка, насторожена, така, що навіть цвіркуни здавалися винними у надмірному шумі. Небо над Мейплтоном розмилося сірими хмарами, крізь які пробивався перший ранок — безсонний, втомлений і вологий.
Дощ упав кількома поодинокими краплями, змішуючи пил і запах старої цегли.

Склад, їхній тимчасовий прихисток, дихав пилом і минулим — ніби сам був старим організмом, що зітхав кожного разу, коли вітер проходив крізь розбиті вікна. Десь у темряві щось шаруділо — можливо, щур, можливо, спогад. Лампа під стелею мигала, ніби вагаючись: світити далі чи здатися.

Софі сиділа на підвіконні, звісивши босі ноги вниз. Її ступні ковзали по холодному металу, але вона не відчувала холоду. Камера висіла на ремінці, торкаючись її коліна, і тихо клацала, коли вона натискала кнопку.
Вона повільно перегортала кадри, зроблені вночі: розмиті силуети друзів, червоні смуги фаєрів, шаленство в русі, страх у тіні.
Кадри виходили нечіткі, зламані, але живі. І саме це робило їх справжніми.

Вона ковзнула пальцем по екрану, спинилася на фото, де Луна сміється, а поруч Мейсон тримає фаєр, що сипле іскрами, немов зірковий пил. У тому фото було все — небезпека, пристрасть, іскра.

Софі легенько усміхнулась.
Її обличчя, м’яке, з тонким підборіддям і веснянками, освітив слабкий промінь лампи. Світло гралося у її очах — сіро-зелених, з відблиском задумливої ніжності.
Світло-русяве хвилясте волосся спадало на плечі й трохи електризувалося від сухого повітря. Вона виглядала, як примара зі сну — спокійна зовні, але повна бурі всередині.

– Ти знову не спиш, – долинув тихий голос Етана.

Він стояв біля дверей, у тіні. Його силует виділявся серед напівтемряви — високий, трохи згорблений, як у людини, що несе забагато думок. На ньому був той самий сірий худі, рукава закатані до ліктів. Його волосся, темно-русяве, скуйовджене після безсонної ночі, відкидало тінь на очі.

– Не можу, – прошепотіла Софі, не піднімаючи погляду. – Усе ще дзвенить у вухах після ночі. Але не від сирен. Від адреналіну.

Він підійшов ближче, обережно, щоб не скрипнули дошки.
– Гарно? – перепитав він, нахиляючись, щоб заглянути на екран її камери. – Ми ледь не потрапили під кулі, Софі.

– Саме це і є магія, – сказала вона. – Коли ти стоїш на краю — живеш по-справжньому. Все стає виразнішим. Сміх, крик, навіть повітря пахне інакше.

Етан подивився на неї довше, ніж хотів.
У її голосі не було страху, лише дивне спокійне захоплення. Як у людини, яка знає, що світ може згоріти, але все одно фотографує вогонь.

– Ти занадто мрієш, – сказав він нарешті. – І одного дня це тебе спалить.

– Можливо, – зітхнула Софі. – Але краще згоріти у власному світлі, ніж жити у чужій тіні.

Її слова зависли між ними, як лінія на плівці, яку вже неможливо стерти.

Коли решта прокинулася, Софі вже встигла обійти весь склад і зробити десятки знімків.
Мейсон — спав, закинувши ногу на ящик із дротами, його куртка сповзла, відкривши татуювання на шиї: чорні хвилі, схожі на звук.
Луна — лежала з відкритим ротом, обійнявши балончик із фарбою, наче він був плюшевою іграшкою.
Джейден — розтягнувся на старому матраці, обійнявши колонку, і уві сні бубонів щось на кшталт «Я – звук».

Софі клацнула кілька кадрів, стиха хихочучи:
– Ви навіть уві сні створюєте шум…

Мейсон ворухнувся першим. Відкрив очі й примружився від світла, що пробивалося крізь вікна. Його голос прозвучав хрипко, з легкою усмішкою:
– Знову ловиш моменти, принцесо?

– Моменти ловлять мене, – відповіла вона. – Я лише встигаю натискати кнопку.

Він підвівся, підійшов ближче. Його рухи були м’які, впевнені.
Коли нахилився подивитись у камеру, їхні обличчя опинилися поруч — настільки, що вона відчула запах тютюну й кави, тепло його подиху.

– Якби ти знімала війну, – прошепотів він, – ти б зробила її красивою.

– Я б показала, що навіть у війні є люди, – відповіла вона. – І світло.

Мейсон затримав погляд. У його очах пробігла тінь захоплення, змішана з чимось, що він ще не дозволяв собі назвати.

А потім з-за їхніх спин пролунав гуркіт, і хтось з криком:
– Мене вбила електрика!

Це був Джейден, який упав зі свого матраца прямо у купу кабелів.

– В кого тут є перша допомога?! – верещав він. – Я щойно побачив свою смерть у формі проводів!

Луна, не відкриваючи очей, простогнала:
– Ти просто зарядився енергією, геній.

– Я зарядився шоком! – обурився він, але за хвилину вже сам сміявся.

Софі не втрималася — клац! Ще одне фото.
Сміх, рух, життя. Усе, що вона любила.

Сніданок із холодної піци й кави в термосі здався їм святом.
Луна, жуючи, жваво жестикулювала:
– Слухайте, сьогодні ми робимо пробний запуск шумового експерименту!

Етан, не відриваючись від блокнота, лише підняв очі:
– Я ж казав — треба перевірити дроти спершу.

– Та перевіримо! – махнула рукою Луна. – Але я хочу побачити, як звук стає живим!

– Тільки не мертвим, – пробурмотів Етан.