Глава 3. «Луна і її безумні ідеї»

Сквер, де вони ховалися після втечі, був лише проміжною зупинкою. За кілька хвилин компанія опинилася в забутому складі на околиці Мейплтону — будівлі з розбитими вікнами, запахом пилу та старого дерева. Колись тут зберігали меблі, тепер це було пусте, напівтемне приміщення з кількома ржавими лампами, що блимали від вітру, видаючи довгі, змучені звуки електрики.

Павутина висіла під стелею, старі газети шурхотіли під ногами, а у кутку щось зашаруділо — можливо, щур, а можливо, спогади про колишнє життя будівлі.

– Ідеальне місце для секретної бази, – урочисто оголосив Джейден, стрибаючи на старий матрац, що пружинив і скрипів так, ніби зараз розвалиться. – Пахне свободою і щурячим лайном!

– Більше другим, – відрізав Етан, обтрушуючи куртку від пилу і гидливо озираючись. – Я взагалі не розумію, що ми тут робимо.

– Ми творимо історію, – промовила Луна та підморгнула йому.

Софі обережно поставила свій фотоапарат на ящик і сіла поруч, все ще вражена тим, що відбувалося. Її серце билося, ніби вона щойно впала в інший вимір. Вона ніколи не була частиною нічого подібного.

А в центрі складу вже сяяла Луна.

Яскраво-рожеве волосся розсипалося по плечах, губи вкриті темною помадою, очі блищали, як у людини, котра щойно придумала божевільний експеримент і вже бачить, як він злетить у повітря. Вона нагадувала персонажа з коміксу, що вирвався у реальний світ: ексцентрична, гучна, яскрава і небезпечна. На ній був рваний кардиган з нашивками, різнокольорові колготки й величезні черевики з металевими застібками, які гупали по підлозі, наче барабани.

Вона зістрибнула на купу коробок і розкинула руки, ніби диригент перед симфонією.

– Окей, знайомтесь ближче: я – Луна Картер. Мислителька, винахідниця і головна постачальниця ідей, які ніхто нормальний не наважиться втілити. Але ж ми тут не про нормальність, правда?

– Ти точно не про нормальність, – хмикнув Етан, закочуючи очі.

– Нормальність – це хвороба, – відказала вона, театрально притискаючи руку до серця. – А я – ліки.

Джейден аж захлопав у долоні:

– Браво! Дайте їй Нобеля за божевілля! І пиво!

Луна вклонилася, ніби справді була на сцені, та навіть зробила реверанс.

Мейсон, що стояв, спершись на стіну, випускав дим від сигарети й посміхався. Йому подобалася ця дівчина – вогонь, який міг спалити все місто, якщо його не стримати.

– То яка твоя геніальна ідея, зірко? – кинув він, роздратовано струсивши попіл.

– Ах так! – очі Луни спалахнули. – Ми маємо зробити розіграш. Не дріб’язковий, не банальний, а такий, щоб усе місто вибухнуло!

– Ти про феєрверки? – перепитав Джейден, схопивши шмат дроту й почавши крутити його як мікрофон. – Бо якщо так, то я готовий співати на фоні вибухів!

– Я про шум, – сказала вона, підкресливши кожне слово. – Ми влаштуємо «ніч звуків». Сирени, музика, крики, барабани… усе разом! Ми покажемо цим сплячим людям, що тиша – це тюрма.

Софі здригнулася.

– Але це ж… небезпечно.

– Ти вже тут, принцесо, – відказала Луна. – Небезпека – наш новий стиль життя.

– А деталі? – скептично втрутився Етан. – У тебе завжди тільки концепт. Де план?

– План? – Луна хмикнула й почала малювати в повітрі руками схеми, яких ніхто не бачив. – Слухай: ми прокрадемося на міську площу. Там стоїть стара сирена цивільної оборони, її ніхто не чіпав роками. Якщо вдасться запустити її разом із нашими колонками і музикою Джейдена – вийде симфонія хаосу.

Джейден підскочив, пританцьовуючи:

– Я обожнюю слово «симфонія»! І слово «хаос» теж! Разом – це просто оргазм!

– А я ненавиджу слово «арешт», – сухо вставив Етан. – І саме це з нами трапиться.

Луна скочила вниз із коробок, наблизилась до нього так близько, що він відчув запах її м’яти й диму. Вона пильно вдивилася у його очі, ніби хотіла пробити його броню.

– Ти занадто боїшся, мозку. І саме тому я тебе люблю. Ти потрібен, щоб ми не перетворили місто на попіл за одну ніч.

Етан почервонів і відсахнувся, хоча в його очах майнула іскра зацікавлення. Він прокашлявся, зробив вигляд, що поправляє окуляри, хоча ніяких окулярів на ньому зараз не було.

– Я… я не буду брати участь у вашій… симфонії самогубців.

– О, будеш, – хором відповіли Луна й Джейден, і Софі мимоволі розсміялася.

Ідея була божевільною, але всі відчули – це те, що треба. Кров гупала у скронях, сміх і страх змішалися в одне.

– Ну, гаразд, – Мейсон видихнув дим і скинув недопалок. – Мені подобається. Але зробимо це красиво. Ми не злочинці, ми артисти.

– Та-а-ак! – закричав Джейден, стрибаючи по матрацу. – Концерт на весь Мейплтон! Я навіть станцюю голим, якщо треба!

– Не треба, – в один голос відповіли Софі й Етан, а Луна аж упала від сміху.

Софі затиснула фотоапарат у руках, і в її очах блищала боротьба між жахом і захопленням.