Глава 2. Знайомство з Мейсоном

Сирени ревли вже зовсім близько. Синьо-червоні вогні відбивалися у вікнах і на блискучому асфальті. Вулиця Мейн-стріт ожила: господарі гасили світло, ховалися за шторами, а кілька найсміливіших знімали все на телефони, шепочучи:

– Це жах. Це кінець світу. Це… шумотворці якісь!

А посеред цього хаосу стояв він.

Мейсон Рід.
185 сантиметрів живої впевненості й нахабства. Шкіряна куртка, потерті джинси, сірі очі, в яких світилася іскра. Його чорне волосся ледь стирчало, мов після вітру, а усмішка — зухвала, ніби він щойно вкрав у долі саму ніч. Він тримався так, ніби цей хаос належав йому. Наче він і був причиною того, що світ здригнувся від крику і сміху.

Він усміхнувся, виплюнув жуйку на асфальт і розчавив її черевиком.

– Ну що, дітки, – сказав він, дивлячись на решту чотирьох, – хочете справжнього шоу?

– Я хочу вижити! – випалив Етан, стискаючи кулаки.

– Я хочу ще шуму, – Луна аж світилася від азарту, її волосся горіло під ліхтарями, як полум’я.

– Я… я не знаю… – Софі міцніше пригорнула фотоапарат до грудей, губи її тремтіли.

– А я вже всередині шоу! – заіржав Джейден, підкидаючи в руках залишки фаєра. – Нехай цей світ горить!

Мейсон клацнув пальцями, і це пролунало, як постріл стартового пістолета.

– Тоді біжимо. І не оглядаємось.

Вони рвонули вузькими вуличками. Поліцейські машини вже виїжджали на Мейн-стріт, але Мейсон повів їх убік, у темний двір, де під ногами хрустіло битим склом. Він рухався першим, і всі відчули — у ньому була якась дика енергія, яка змушувала вірити йому навіть без жодної причини.

– Ліворуч! – крикнув він. – Через паркан!

Першою перелізла Луна — спритно, як кішка, та ще й у повітрі примудрилася показати середній палець у бік сирен.

За нею Джейден, який завис на середині, застрягши рваними джинсами за цвях.

– А-а-а! Я тут застрягну назавжди! – заверещав він, звиваючись.

– Тихо, дурнику! – Луна схопила його за руку й потягнула, ледь не роздерши йому штани. – Якщо тебе впіймають — я не буду в’язати тобі передачі в тюрму!

– Ти б і фоточку зробила, – фиркнув Джейден, зіскочивши вниз. – Я виглядав би героїчно.

Етан переліз холоднокровно, але коли спускався, його окуляри злетіли й упали просто в мокру траву.

– Та твою ж… – він нахилився, шукаючи, і в цей момент за парканом уже лунали крики:

– Стій! Руки вгору!

Мейсон не розгубився. Він схопив Етана за комір і буквально витягнув його через паркан.

– Забудь окуляри, мозку, потім купиш нові!

– Вони з діоптріями! – вирячився Етан.

– А ти тепер бігатимеш на інстинктах, – гаркнув Мейсон і штовхнув його вперед.

Софі ледь встигла перелізти, її тонка сукня зачепилась, і шматок тканини залишився на цвяху. Вона приземлилась на коліна й задихано підвелась, притискаючи фотоапарат.

– Моя сукня…

– Ти виглядаєш навіть краще, – кинув Мейсон, і Софі почервоніла так, що забула про все.

– Це домагання чи комплімент? – випалила Луна, заливаючись сміхом.

– Це правда, – серйозно відповів він, не зводячи погляду з Софі.

Вони мчали далі. Попереду стояла стара машина, і Мейсон, не гальмуючи, переліз через капот, мов у бойовику.

– Вау, прямо як у кіно! – крикнула Луна й повторила за ним, приземлившись із розчепіреними руками.

Джейден спробував зробити те саме — і зламав бічне дзеркало.

– Я атракціон! – закричав він, тікаючи далі. – Квитки безкоштовні!

– Ти катастрофа, – пробурмотів Етан, але, щоб не виглядати нудним, переліз так само.

Софі зупинилась біля машини, розгублена, але Мейсон простягнув їй руку.

– Довірся, принцесо.

Вона взяла його долоню й перелізла через капот разом із ним, серце калатало. Її подих злився з його гарячим шепотом:

– Тримайся ближче.

Її пальці мимоволі зціпилися з його сильними руками, і на мить вона забула про все навколо.

Поліцейські були вже зовсім поруч. Хтось вистрілив у повітря, куля просвистіла десь над головами. Луна збуджено заверещала, але не зі страху — від дикого драйву.

– Вони нас зловлять! – вигукнув Етан, задихаючись.

– Не якщо ми будемо розумні, – відповів Мейсон і озирнувся. – Або дурні, але голосні.

– Голосні — це моє! – підняв руку Джейден і витягнув із кишені балончик із фарбою.

– Не смій… – почав Етан, але було пізно.

Джейден розмахнувся й кинув балончик у напрямку поліцейських. Той вдарився об землю і з гучним «пшшш!» вибухнув хмарою червоної фарби. Двоє копів, які бігли попереду, потрапили прямо під струмінь — і за мить виглядали так, ніби їх облили відрою кетчупу.