Покинуті у ідеальному світі

Оля потрапила у сиротинець.Цей будинок приймав на свою опіку приблизно півсотні дітей-сиріт різного віку, які шукали любов та піклування, яке їм не давали їхні батьки. 

У 80-ті роки Радянський Союз був у розквіті всієї своєї могутності. Принаймні Оля чітко знала, що її країна найбільша у світі. Дитина з гордістю відповідала на запитання -Як називається твоя батьківщина?" -СССР це моя батьківщина, вона найвеличніша країна на планеті. Дівчинка могла навіть зачитати вірш, присвячений величі Радянського Союзу, так, щоб у слухачів виступили сльози розчулення.
Оля забиралася на табурет  й декламувала:
"Партія наші народи згуртувала 

У братський, єдиний союз трудовий. 

Партія - наша надія і сила, 

Партія - наш рульовий!"

Для дітей сиріт Радянський Союз був справді і мамою, і татом, який забезпечував їм усе необхідне для життя, включно з харчуванням, одягом, турботою та увагою.

Але було щось дивне у цій ситуації, звідки взялися ці діти?Держава з усіх рупорів запевняла, що в нашій країні все ідеально, що ідеальні батьки виховують ідеальних дітей. Але ці покинуті діти були свідками того, що не все в державі було ідеальним.

Дитячий будинок був обгороджений високим парканом і залишався за межами ідеального світу, який був обіцянкою держави. Він був схований в глушині маленького села, віддаленого від міста. Будівля з величезними вікнами виглядала понуро і сіро, що додавало ще більше тоски та безвиході. Місцеві жителі намагалися обходити цю територію в обхід, не бажаючи  нагадувати собі про наявність таких дітей, які були покинуті своїми батьками.

Оля була впевнена у винятковості своєї великої країни, але ця ідеальна система відкинула її як помилку. Вона була однією з тих покинутих дітей, які не потрапили у ідеальний світ, яким держава запевняла своїх громадян. Вона була закочена в найвіддаленіший куток, як гвинтик, який випав й став зайвим.