Розділ 6

На дворі падав дрібний дощ. Він відрізнявся від звичайної зливи своєю противністю й ще тим, що перетворював повітря на рідину з домішками кисню, які могли вихопити легені щоб людина зовсім не захлинулася. Лишень Маркус вийшов на двір, його тіло звело до найдрібнішої кісточки від противної передранішньої прохолоди, яка разом з мокрим повітрям, відразу забилась під шкіряну куртку та приліпила грубу сорочку до тіла. На роботу він зазвичай ходив петляючи безлюдними завулками, а от з таверни любив повертатись центральною вулицею, бо рідкісні перехожі підранок були не в тому стані, щоб зачіпатись за іншого перехожого розмитим алкоголем, чи імпортними тютюнами поглядом, та цікавитись його персоною. Маркус припускав, що крім замкового гарнізону та королівських кухарів, майже ніхто не знав як він виглядає зараз. Та й ті напевне не зовсім віддавали звіт що перед ними принц ходив. Та ризикувати бути впізнаним хотілось найменше.

Маркус звернув на середину безлюдної вулиці, краї якої лиш ледь промальовувались ліхтарями, а все інше з’їв та заховав в собі недодощ, який  перемішавшись  з передранішньою темрявою більше нагадував чорний туман. Йому ця погода здавалось не правильною: не було чутно, як хлюпають дощові краплини, так само не було й відчуття, що місто з його кам’яною бруківкою та будинки очищуються. Замість веселого перестуку по черепицях та ляпотіння по калюжках, Маркус ледь-ледь чув як повільні ліниві краплини скапували з ринв та ліхтарів. І найпротивніше в цьому було відчуття, що не дощ йшов містом, по дахах будинків, по Маркусу, а, здавалось, що навпаки, все йшло саме по собі в безкінечній тягучій рідині цієї потворної погоди.

Маркус спершу рухався максимально тихо та обережно, але потім заспокоївся — в таку погоду, навіть якщо хтось зустрінеться, то навряд чи вони зможуть побачити бодай щось крім примарного образу людської подоби в цьому не менш примарному світлі ліхтарів. Їхні вогні були сховані під дашками, а деякі, до яких не долетів камінець розбишак ховались в скло. Але здавалось, що вони горять з останніх сил і от-от мають погаснути. Принц повільно розрізав своїм тілом повітря що попереду, і час від часу стирав воду з обличчя. Так, погода на прогулянку не надихала, але він все рівно насолоджувався. Він знову був один. Як тоді, коли прийшов до тями в мисливському будиночку. Як весь час, коли не чув. Зараз йому доводилось знову відкривати для себе світ. І це стомлювало до страшного болю в голові. Все таки, щось було хорошого в тому, що він не чув багато років. Принаймні він навчився слухати себе та свої думки. Адже це можливо лише тоді, коли поруч зовсім нікого не було. А вони зараз блукали між дрібними уламками залишків його пам’яті: від Озера, до будиночку, від раннього дитинства безкінечних одноманітних днів в будинку зброяра до пліток, які він наслухався за останні кілька днів у «Роздоріжжі». Потім картинки з невдалим замахом відізвалась ледь помітним спазмом болю, але він навчився його оминати. Маркус давав думкам свободу і вони самі уникали зачарованих спогадів. Цього разу вони дістали бій з Сірелом на березі Бездонного озера. Цей спогад відбився в м’язах солодким ниттям. Після цього Маркус пригадав довгу прогулянку лісовими стежками з батьком і дивний стан, в якому вони обоє перебували. Батько на камінці біля озера сказав, що все придумав, але потім ще десять разів передумував минаючи усі можливі варіанти як негідні. Але крім планів, як бути з Маркусом, король ні про що більше не говорив. Маркусові також нічого було сказати, і він тоді ще задумався, що йому скоро доведеться розмовляти з людьми, як от зараз з батьком. І від цієї думки принца кинуло в піт. І зараз, як данину цьому страхові, крім раптових поривів поговорити з кухаркою, чи подражнити мовчазного Брума, більше ні з ким і не наважувався. Хоча відчував потребу.

- Маркусе, тебе ж ніхто не знає в місті? — запитав король Гарун пробираючи рукою дорогу між сплетеними над стежкою чагарниками. Ти був завжди зі Стерном але він тебе завжди називав своїм учнем?

- Коли хтось питав, – мовив Маркус.

Потім вони знову йшли кільканадцять хвилин мовчки, доки батько не ставив наступне питання.

І лиш коли ліс прорідився, що між стовбурами вже було видно далекі мури столиці Корвілю та башти королівського замку, Гарун зупинився і сказав:

- Тобі не можна зараз до замку. Ти знаєш місце куди ти можеш піти?

- До коваля. – Маркус відповів, майже не задумуючись, бо це було єдине місце, в яке вони зі Стерном навідувались постійно. — Валик здається його звуть.

Король знову не поспішав з продовженням діалогу. Він спершу пильно дивився в очі сина та лише потім мовив:

- Так, підеш до Валика, але тобі потрібна робота. На скільки я знаю цього майстра, він не з тих хто любить обзаводитись підмайстрами. Сам будеш домовлятись з ним. Але мені від твоєї роботи потрібно ще дещо. Зараз настають неспокійні часи. Будеш відробляти сої гріхи. – Король за сімейною звичкою пожував порожнечу в роті, наче перетирав важкість свого рішення. — Влаштуйся в якусь таверну. Хоча, цим я займусь особисто. Слухай, про що говорять люди та запам’ятовуй. Будеш розповідати усе особисто мені. Зрозумів?

- Ти хочеш щоб мене ніхто не бачив, чи щоб я працював в таверні? — відповів Маркус питанням на питання. Гарун, який не терпів цього, пропустив слова сина повз вуха.

- Не думаю, що хтось запідозрить в людині, яка підносить пиво, принца. Та й нова людина в місті, яка відразу потрапить до Валика в помічники, в якого таких зроду не було — ось це точно буде підозріло.

- А твої солдати, інші нишпорки?

Король хмикнув і спохмурнів.

- Якщо в тебе не має більше питань, то повертайся до мисливського будинку. – мовив Гарун. — Перевдягнись, в щось, щоб ти не виглядав, наче на тобі солдати усією казармою відпрацьовувала удари. Потім йди до коваля.

- А як не впустить в дім.