Розділ 5

Останні відвідувачі покинули «Роздоріжжя» далеко за північ. Принц сидів у кухні на своєму стільці біля дверей до залу. Шинкар Брум, так його кликали, зайшов допомогти розібрати недоїдки та поговорити з сім’єю. За куховарку була Вірна, дружина Брума, а донька Ліна їй допомагала. Посуд мили в наступній кімнаті, куди Маркус заходив лише кілька разів та пусодомийку жодного разу розгледіти не вдалось. Проходячи повз принца, Брум хмуро кивнув головою. Маркус багато разів бачив заурійців на прийомах у батька. Але в палатах піддані сусіднього королівства зі сходу намагались завжди привітно усміхатися. Хоча через їх глибокі очі, брови що нависали над очима та займали велику частину лобу, а також квадратні підборіддя маленькому у них не дуже виходило. Маркусові тоді ці усмішки видавались трохи моторошними. Брум же був чистокровним заурійцем -- височенний, широкоплечий, похмурий буркотун. Принц ще не пропрацював тут й двох тижнів, та вже сповна відчув важкість характеру хазяїна . Він так до кінця й не зрозумів, через кого король домовився за роботу в саме в цій таверні, та чи здогадується Брум, хто в нього зараз сидить на кухні в фартуху офіціанта і розтирає налиті свинцем ноги після восьмигодинної біганини.

Маркус кивнув до шинкаря в відповідь і продовжив процедуру. Хоча він знав, що це зараз не депоможе, просто хотів відтягти той момент, коли знову доведеться перевдягатись в ненависний кусючий одяг. Він в перші дні спробував заговорити з Вірною про її чоловіка. Але заурійська похмурість переповзла на неї також. «Що за дивне ім’я?» — запитав  її тоді Маркус. «Це не ім’я. — відповіла Вірна. — Це його прізвисько. А як хочеш дізнатись звідки Брум його отримав, то запитай краще у нього самого». На тому вона розвернулась від Маркуса та гукнула Ліну, щоб принесла шматок свинини з льодовні, чим показала, що розмова завершена. Маркусові від гучності її викрику здалось, що він знову оглухне. Після цієї невдалої розмови, Вірна завжди кудись йшла з того місця, де з’являвся Маркус. Та за кілька робочих днів хлопець призвичаївся обходитись без зайвих балачок та допомоги. Він сам відслідковувати, коли Вірна ставила готові страви на виніс. А на другий тиждень роботи, який от-от добігав до вихідних, він не лише вивчив чимале меню «Роздоріжжя», а й знав скільки часу потрібно на готування майже всіх страв, які замовили при ньому більше ніж тричі. Кілька разів, щоб повеселитись, Маркус підходив до столу саме тієї миті, коли дружина шинкаря ставила туди пиріг, чи тушковану свинину з родзинками та запашним секретним соусом, на що вона кумедно фиркала, а він усміхався, наче вибачаючись за те, що порушив не оголошену ніким вголос заборону на спілкування.

Ліна, дивним чином, поєднала в собі риси батька та матері, Вірна ж бо була типовою уродженкою Корнленду. Високий ріст заурійців та похмуре  обличчя батько гарно склались зі стрункістю стану жінок його країни, тонким носом та чіткими рисами. По дитячому схиляла голову в бік коли її щось цікавло, і так саме ті ямочки рум'янились, коли вона чимось цікавилась або злилась.  Хоча вона вже була старшою підліткового віко. Вірна, яка через роботу на кухні добряче поогряднішала, намагалась тримати доньку подалі Маркуса. Та якщо світ тісний, то що казати про маленьку таверну. Звісно, по при всі намагання матері, Ліна постійно намагалась вертітись саме там і саме тоді, коли були Маркусові зміни. Ліна постійно кидала допитливі погляди на молодика. Та, напевне, була слухняною донькою і за два тижні не сказала до новенького співробітника жодного слова. Він не розумів причини поведінки Брумової родини. Хоча, якщо зауважити, що Маркус не помітив жодних слідів свого попередника, він сподівався, що в цій таверні таке спілкування було нормальним явищем. 

А зараз, коли Брум суворо кивнув головою, та став тихо розмовляти про щось з жінкою, Маркус мріяв, коли зможе нарешті розтягтись на ліжку своєї кімнати на горищі ковальського будинку. Принаймні Валик, який сьогодні сидів в таверні, точно знав ким є Маркус.  Від цього принцові було простіше, бо хоч десь він міг не боятись бути собою, і не озиратись через плече. Маркус дочекався, доки подружжя піде з кухні, та переодягнувся.  Потім схопив залишену Брумом торбу з їжею, яка була вписана в трудовому договорі, та перемістився до зали таверни. Він вдихнув на повні груди аромати, які залишились після відвідувачів: переважно пахло пивом та їжею, з важкою примішкою поту після роботи. В перші офіціантські вечори Маркуса нудило від цього смороду. Та зараз почав звикати і йому цей запах майже подобався. Особливо, коли людей вже не було, але повітря було сперте від їхнього духу над яким парив аромат фірмового соусу дружини шинкаря. Він знав, що то за соус. Зрозумів з третього разу, як спробував. Хитра Вірна робила звичайний салат, який люди часто готують вдома: з томатів, зелені, трохи капусти та огірків. Зброяр Стерн також його постійно робив. Але сам салат вона не подавала до столів, а скормлювала його свиням. Натомість заправляла сметаною та соняшниковою олією, добряче солила, щоб більше соку з овочів натекло і давала постояти день. І коли зелень та огірки привявали, вона зціджувала юшку, яка й була знаменитим соусом. Можливо через цей соус в «Роздоріжжі» завжди повнолюдно і водночас доволі затишна атмосфера, бо в ньому ховався смак дому.

Маркус дослухався до тиші: десь глибоко в ній, за кухнею, домивалися останні тарілки, але він зумів швидко відсторонитись від брязкотіння глини та скла з далекої кімнати. Він чув в цій тиші відгомін голосів та замовлень, які ехом блукали між стінами та столиками, заплутувались у ніжках стільців та облітали своїм теплом лавки; розумів, що зараз щасливий, як ніколи. Адже він був серед людей, міг їх чути, розрізняти голоси, вгадувати настрій людини. Він усміхнувся, пригадавши буркотіння Брума за шинквасом, та й повсюди де з’являвся цей похмурий велет. Навіть з дружиною вони розмовляли короткими, тихими, обірваними напівфразами. Йому подобалось чути, як змінюється голос Вірни з гучного командирського, коли вона гукала доньку чи посудомийку, на хмуре буркотання з господарем. І найбільше Маркусові подобалось в цій зміні ледь вловимі нотки ніжності зі сторони Вірни. Але Брум залишався не промоклим сухарем. Потім він пригадав мірошника, Валика, та стражника. Його гнів, який стосувався пліток про нього самого давно заспокоївся, він зараз лише усміхнувся до себе пригадуючи страхітливі розповіді. Але все ж, як би батько не хотів приховати, те що його власний син, принц Маркус, здійснив замах на нього та старшого брата, щось таки просочилось в народ, і про його каліцтво також. Аніка. Він знову повернувся думкою до неї, але щось в середині підказало, що це не найважливіше, з того, що він почув сьогодні. Гереал Венемир. Він точно ніякого відношення ні до замаху, ні до полювання за Маркусом не мав. Принц відчував, що зерно, яке заховане в словах стражника стосовно Венемира та Імперії Сінар, вкрай важливе. Проте й тхнуло від нього чимось неправильним ще більше, ніж від міського нужника за кілька кварталів від Роздоріжжя.