Розділ 4

Маркус окинув поглядом присутніх в таверні «Роздоріжжя» і відразу опустив очі, щоб не привертати зайвої уваги. Він повільно посунув до дверей на кухню, щоб там передягтись в свій робочий одяг. Так, він був вигнанцем в батьківському замку все своє дитинство, та лише зараз відчув, що таке по-справжньому бути відлученим від двору. Йому доводилось носити простий одяг, який був достобіса незручним. Проста сорочка пекуче кусала шкіру, від вовняних штанів свербіло все і відразу, а від взуття на ногах мозолі не встигали заживати, як поверх натирались нові. Але коли приходив до таверни, то під фартух одягався в штани та сорочку, що для Маркуса поцупив Сірел з замку.

Фартух офіціанта був свого роду шапкою невидимкою, робив непомітним того, хто його надягав. Король таки щось знав, коли наказав Маркусові працювати в таверні та в коваля помічником.

На відміну від інших забігайлівок столиці, таверна «Роздоріжжя» вирізнялась суто чоловічою компанією, була строгою та аскетичною. Над вхідними дверима висіло дві сокири знадвору та підкова з середини. Більше жодних прикрас. Лише все необхідне: прості, гарно витесані стільці. Під стінами розкинулись лави з широкими довгими столами, для великих компаній. Столи також грубі, ідеально відполіровані знизу столярами, а зверху – відвідувачами. Навіть пиво тут розносив статний чоловік, який ще не зовсім позбувся рис юнацтва на обличчі, проте широкі плечі і рівно виважені рухи видавали, що він не все життя пиво розносить. Було в ньому щось величне. Багато хто з відвідувачів навіть поважно кивав головою, коли той ставив кухлі перед ними. В цій таверні нижчі пласти столиці дізнавались про горішні. І, що найважливіше, навпаки: горішні про нижчі. Усі ділились лиш на тих, хто розпускає плітки та на тих, хто їх збирає.

– Егей, хлопче, пива нам. — Противний скрипучий голос коваля Валика прорізав гамір в таверні. Він сидів за столом в компанії двох чоловіків.

– І що то за манера, брати на розніс пива в таверну хлопців? – Сказав інший. Севар був мірошником в третьому поколінні, і виглядав так, наче попередні коліна розмістились в його череві. Сидів відразу на двох стільцях, бо з одного після кількох кухлів колись звалився. Хоча тоді верещав, що «він не п’яний, то стілець паршивий».

– І не кажи, — відповів йому сухопарий Серко, який сидів у розхристаному мундирі міської варти. У нього сьогодні випав один з рідкісних вихідних днів. – Ні щипнути, ні приголубити, як захочеться тепла і ласки хоч на хвильку. Якби не їхні діжки відмінного пива та вина в погребі, то ніхто б і не ходив сюди.

– Та чого, може й цього також можна, — сказав Севар, і затряс, сміючись, складками на підборідді. Валик спробував витиснути з себе щось схоже на посмішку, та лише скривився. Вартовий же реготав з широко відкритим ротом та витираючи сльози з худих побитих ямками та дрібними шрамами щік. Ці шрами більше спотворювали, ніж надавали мужності. В них зосередилась уся дріб’язковість рядового, якого й на сторожування брами не поставлять. Такі шрами можна було отримати лише від бійки з кимось, хто добряче дряпається: жінкою чи кішкою. — Ев, малий, тебе можна обійняти і потримати на колінцях? – запитав мірошник, ляскаючи себе по нозі. І новий напад реготу підступив до нього, врешті Севар не втримався, гепнув рукою по столу і затрусився на своїх стільцях; Серко хилитався зі сторони в сторону як тонка вудка, його регіт став беззвучним, бо він не міг вдихнути. Та на секунду погляд вартового перетнувся з поглядом Маркуса. Серко раптом скочив на ноги та виструнчився.

– Ти чого? — Здивовано запитав млинар крізь сміх. — До сортиру кортить, чи чорта побачив?

– Холера його знає, – відповів Серко, потерши шию та вмить спітніле чоло. Він проводив поглядом помічника шинкаря, доки той не зайшов у двері кухні. – Але щось з цим лайдаком не так.

Млинар здивовано подивився на товариша. Зате тепер від душі усміхався коваль Валик, і, щоб не образити друзів, спробував перевести сміх в позіхання. Стражник помітив це і схопився на ноги з рішучістю людини, яка хоче добряче відлупцювати когось. Він вийшов з-за столу, завагався на мить — не коваля ж йому бити, столичного силача.  Кивнувши сам до себе, Серко зібрався на кухню, щоб привести хлопця і показати щось, а що сам поки не знав. Охоронця бентежило, чому ж він підскочив під його поглядом, як перед командиром не завжди підскакував. Та його зупинила залізна хватка Валика.

– Сядь. Доки бігатимеш, то пиво скисне. Сам же його щойно нахвалював, — тихо сказав коваль.

– Так, так — підкинув мірошник, – ти ж знаєш, що в «Роздоріжжі», на відміну від інших забігайлівок, не прийнято вимахувати кулаками. Кажуть, що власник настільки не любить вашу братію, що ввів заборону на бійки. Аби сторожа менше заходила. Тому краще не сіпайся.

– Та ви що, через якогось рознощика пива здійнялись?

– Сідай, сідай, — Валик відпустив руку вартового, — ти краще розкажи, що серед ваших про війну говорять.

Серко відразу надувся і з надмірно статечним виглядом поважно почав розповідати ті ж чутки, які можна було почути з-під кожного плоту від жебраків. Маркус саме в цей момент ніс повз їхній столик чергове замовлення. Коваль зиркав через плече вартового, як офіціант якось занадто довго розпитував, чи все правильно приніс. Потім підійшов до порожнього столику поруч і почав його ретельно протирати, хоча той і так був чистим.

- Ви знаєте, війна з імператором Сіінару, Ерханом, от-от почнеться. – Змовницьки, але величаво шепотів Серко. Байдуже, що його сичання було чутно в усіх кутках таверни. – Війська нашого Венемира постійно поповнюються новачками. Правда, його самого не видно. Мені перевірені джерела з замку повідомили, що потвора-принц вирвався з підземелля та здійснив замах на головнокомандуючого. І той зараз лежить при смерті.