Розділ 2. Надія на порятунок

Принц Маркус постійно відчував Короля і старшого брата, які йшли по його сліду. Раптовий поштовх в грудях сповістив чоловіка, що переслідувачі вже біля напівзруйнованої хатинки, де маркус відпустив вовка. Значить він випереджає їх на 1,5 години доброго кінського бігу. Замало для того, щоб втекти, але цілком достатньо, щоб придумати, як вижити. Розуміння, що вони його відчувають не гірше, ніж він їх, слугувало гарним стимулом, щоб швидко пересуватись лісовою гущавиною. Паралельно Маркус шукав причин, що його смикнуло встромити меча в їхні серця. І кожного разу як він намагався щось пригадати, в його скронях наче щось розривалось, і хвиля несамовитого болю накривала його.

Врешті він вирішив поки залишити ці спроби, і просто радів, що до нього повернувся слух. Був щасливим, що він знову може чути шелест крон та поскрипування древніх стовбурів. Він раптово пригадав, як вітер в дитинстві допомагав йому заснути. Маркус тоді довго міг слухати загадкове шепотіння дерев в саду. Тоді він боявся і любив несамовиті пориви перед грозою, та повсякчас з трепетом чекав на них. Але після втрати слуху, надовго забув про вітер. І ще про щось дуже важливе, що його пов’язувало з цим невловимим пустуном.

Маркус забіг до Тихого лісу, який називали проклятим місцем. Бо тут жодна травинка споконвіків не зігнулась від подихів вітру і навіть в погожий день було дуже темно. Ні тварин, ні птахів. Та раптом порвана сорочка розчахнулась, і Маркуса пронизав крижаний порив. Щось з цим вітром було не так, і це підтвердило пильне око чоловіка: довкола нього не поворухнулась геть нічого, як і мало бути в цьому лісі. Наче у відповідь на його підозру легкий та довгий струмінь повітря обволік його тіло.

– Ти прийшов мені щось сказати? Мені йти туди? – запитав тихо чоловік. Ледь-ледь помітний вітерець, наче промінчик сонця, вдарився йому в лоб.

Маркус усміхнувся. Ось що він забув. Він забув, що вони навчились розмовляти одне з одним. Це означало «так». Він розвернувся і пішов у бік, куди щойно запросив його давній забутий друг.

Легке торкання скроні, яке означало «біжи швидше, бо втечу» — одна з найчастіших відповідей, яку можна було відчути від вітерцю. Адже він зажди поспішає, щоб бути всюди одночасно.

Маркус, користуючись настановами свого друга, перестав думати про те, куди прямує. І незчувся, як гущавина Тихого лісу залишилася позаду. Вітерець подув і не зник, а ліс довкола наповнився звуками, як годиться нормальному лісу. Останнім потужним поштовхом в спину вітер повернув Марка до майже невидимої у траві та ожині стежки, і розчинився. Напевно, як завжди , піднявся кудись у небо, розвіваючись одночасно в усі боки. Маркус задумався про кількість облич свого друга. Ось зараз наче й знову є вітер, але це вже не він, не його друг. Це просто вітер, який дме, який здіймає хвилі та хвильки, який може і дерево поламати, і вікна повибивати.

Маркус якось з запізненням впізнав стежину, якою крокував. Саме нею він востаннє біг заплаканий в день трагедії. Чоловік потрапив на берег Бездонного озера раніше, ніж встиг зупинити свої ноги та податись подалі від цього проклятого усіма богами і ним особисто місця. Але те, що відбувалось над плесом, змусило його повільно підійти до самої води.

Над озером по колу кружляв вітер. Точніше літало дивне створіння, в якому можна було побачити різнобарвних грайливих метеликів, дрібних пташок з напівпрозорими тільцями і крилами, осіннє листя і навіть щось схоже на людські душі з розмитими обрисами ликів. Це все кружляло у несамовитому танці.

Чоловікові видалось, що створіння йому підморгнуло, і після цього він відчув легенький доторк посередині лобу. Воно підлетіло і помчало кудись по своїх безкінечних справах. Так от яке обличчя у його Вітру.

– Навіщо ти мене привів сюди? – подумав Маркус вголос, підходячи до камінця, від якого він багато років тому відштовхнувся, пірнаючи в Бездонне Озеро.  Він зазирнув товщу води, і, наче того ж дня, десь в глибині блиснув промінчик світла, який відразу зник.

Тіло Маркуса напружилось. М’язи самі натякнули йому, що ось вирішення усіх проблем. Він дістане дна будь-яким чином. Вдихнув на повні легені — секунда свободи, секунда до того, як крижана вода скує його тіло. Маркус відштовхнувся від камінця та стиснувся в очікуванні того, що зараз він плюхнеться у воду. Але його падіння занадто затяглось. Він розплющив очі і побачив, що лежить на подушці з світла, яка пливе по воді. Це світло було  пружним та нетілесним водночас. Воно викинуло Маркуса з силою назад до берега, наче виплюнуло. Незграбно розмахуючи руками, він розпластався на каменистому березі, забивши ребра. А мокра сорочка на плечах та животі сповіщала, що всі можливі рани та невеликі порізи знову кровоточать.

– Скільки тебе можна рятувати? – голос лунав зі світла, і наче був зітканий з нього ж: звук розсипався і розбивався довкола тонким кришталевим дзвоном дуже гострим. В маркуса виникло відчуття наче його вуха штрикають голками. – Великим став. Важчим принаймні, але розуму точно не додалось.

– Хто ти? – все що міг видихнути з забитих грудей чоловік.

– Поки ти не готовий отримати цю відповідь. Я знаю хто я, та й годі. Можеш називати мене демоном, який просочився крізь Бездонне Озеро, щоб знищити ваш світ. Або Рятівником.

– Рятівник, чи рятівниця? – Принц спробував дізнатись хоч щось. Та у відповідь пролунав пронизливий та гострий смішок, що міг не лише оглушити, а й голову відірвати

– Гаразд, демон так демон. – Чоловік змовк, шукаючи слів, щоб продовжити дивну розмову.

- Але ти цього разу не оглух і не осліп. Це добре, Маркусе. – Згусток розтягнув його ім’я на дивний манер. Наче хтось розпачливо гукав його. Наче це сказала мати того дня в дитинстві. – Тебе та жінка тоді так гукала, – підтвердив голос Рятівника. – І ти тоді оглух від мого слова. Добре, що зараз чуєш. Бо в мене питання є в відповідь на твоє. А хто ти?

- Ти і так знаєш, хто я, ти ж називав моє ім’я. – Зло кинув чоловік