Розділ 1. В лісовій хижині

Сьогодні він вперше за довгі роки почув шум дощу. Важкі краплини глухо вдаряли по глиняному підвіконню, лопотіли по очеретяній стрісі та шелестіли по траві. Вони розчиняли неспокій нерівномірними ударами, відносячи молодого чоловіка кудись в зону неважливого, в місце, де лежить все те, що може зачекати.

Чоловік подався вперед, вглядаючись в стіну зливи. Щось невловиме ховалось за цим шумом дощу, за тим, що він знову може його чути. Чоловік простягнув руку з-під дашку та підставив її небесним потокам. Неспокій повернувся раптово та втілився в одному короткому питанні.

"Хто я?"

Чоловік озирнувся: три стіни очеретяної хатини були перемащені глиною. Вони слугували надійним сховком від вітру, четверта ж лежала розбитою назовні. В куту темнів клунок різнобарвного шмаття. А поруч з чоловіком лежала темна, довга палиця. Але це все не те, все чуже. Крім палиці. Він відчував відповідь на питання хто ж він, але вона, наче хитре кошеня, підходила дуже близько і так саме раптово зникала.

Питання змусило вибігти чоловіка під дощ. Шкіра на спині та руках від доторку води нестерпно запекла. Він упізнав цей біль — на спині були дві глибоких різаних рани. І багато дрібних, але дуже неприємних порізів на руках. Такі залишаються після нерівного бою на мечах.

«Що зі мною трапилось»

З-за хатини чоловік почув брязкання ланцюгів. Він обійшов завалену стіну і побачив мокрого великого пса, який знесилений лежав на землі та намагався перегризти ланцюг капкану.

Чоловік повільно підійшов до тварини та, знемагаючи від болю, вивільнив лапу з металевих зубів пастки. Він хотів перевірити, чи цілі кістки, але закляк. На нього дивились жовто-зелені очі вовка. Звір вишкірив ікла та з останніх сил ледь чутно загарчав. Чоловік трохи повагався, стенув плечима і потягнув знесиленого звіра за шкірку під дах.

- Потім мене вкусиш, - пробурмотів він до вовка, - а зараз треба лапу перев’язати.

В хаті вовк пильно спостерігав, як його рятівник порпався в кутку. Особливо коли той переклав під стіну довгий предмет, схожий на палицю. Під дрантям чоловік знайшов в’ялене м'ясо та трохи хлібу. Повільним рухом відірвав рукав від сорочки. Потім поклав м'ясо перед вовком так, щоб той не міг дотягтись, бо шматок був занадто малим.

Доки думки звіра були захоплені близькістю їжі, чоловік швидко перев’язав поранену лапу. Вовк діждався останнього вузлику, клацнув зубами біля самих пальців. Чим нагадав, що в нього кепський настрій, і що його краще не пестити по брудній, мокрій, смердючій шерсті. Але м'ясо проковтнув і навіть хлібом трохи закусив.

Чоловік повернувся до кутка і переодягнувся в сухі штани та цілу сорочку, які примітив раніше. Він взяв палицю і за незрозумілим йому порухом душі зняв верхню частину. Там був прихований меч, який достобіса гарно замаскували під посох. Дивлячись на довге, тонке лезо, яке тьмяно виблискувало в слабкому світлі знадвору, чоловік пригадав хто він. Його пам’ять повернулась, відблиском спогадів на лезі. Він був вбивцею, бо намагався вбити брата та вбити батька. Тільки вони не встигли померти. Вони йдуть за ним – глухим молодшим сином, принцом – невдалим вбивцею короля та принца.

Але злива своїм шумом заколисувала його, і ці всі думки разом з вовком розчинились в прірві сновидінь, адже він нарешті почав чути.

**

"Марк! — кликав його рідний, нажаханий жіночий голос, — "Маркусе!". Чоловік пригадав, що це був голос матері, який з далекого дитинства долинув до нього уві сні. Він чув цей крик того дня, коли оглух. Маркус дуже давно не повертався думками до тих затертих часом і болем подій. Та зараз, коли повернувся слух, все постало перед очима, наче відбулось щойно. Бо то був останній день коли він щось чув, а це був перший день коли він знову почув.

Це трапилось 14 років тому на Бездонному озері, яке розкинуло свої прозорі вічно холодні води неподалік від королівського замку за невеличким переліском. Його сіро блакитна поверхню ніколи не бачили схвильованою, який би шторм не дув. І вона наче дивним кордоном пролягала між столицею та пралісом. Який тягнувся черз два наступних королівства. На берегах озера любила відпочивати королівська сім’я в спекотні дні, а король навіть іноді влаштував на цих берегах офіційні прийоми. Діти ж заслуховувались казок та легенд, про озеро не насмілювались навіть підходити до нього, бо знали, що хто увійде вводу, той вже ніколи не повернеться додому. А королівський блазень, перебиваючи сам себе, вихваляв, які на дні того озера приховані скарби та лякав описами страшного дракона, який їх охороняє. Казав, що потвора настільки боїться втратити бодай монету зі своїх награбованих статків, що вже сторіччями не з’являлася на поверхні. Маркус мріяв, що колись знищить велетенського злого дракона та подарує усі найкрасивіші коштовності мамі, найцінніші – батькові, а найцікавіші – залишить собі зі старшим братом. Особливо, якщо там знайдеться щось магічне. Але найкращу коштовність він планував віддати….. Спогади чоловіка перервав досить сильний спалах болю в голові, коли він спробував пригадати ім’я дівчини, чи хоч як вона виглядає.

Маркусу тоді ледь виповнилось сім. Він не пам’ятав яке було тоді свято, але королівська сім’я з підданими відпочивали на березі озера. Стомившись від світського спілкування з благородними однолітками принц Марк з принцом Сірелом пішли досліджувати ліс. Звернувши зі стежини в гущавину, Сірел вчергове почав розповідати, що Бездонне Озеро насправді зовсім не озеро, а ворота до потойбічного світу, залиті водою. Тому там немає дна. Потім голос брата став похмурим, а мова повільною та тихою: «Колись настане дуже спекотне літо і вся вода в озері висохне. Того дня відчиняться ворота у світ демонів, і наше королівство, як і все людство, зникне». Маркус не хотів вірити словам брата. Він зі злості заплакав, прокричав, що зараз усім доведе, що насправді там є дно, і кинувся до озера. Мати, побачивши заплаканого сина, перелякано закричала. Цей її  крик він і почув уві сні. Після того, до вчорашнього шуму дощу, він не чув нічого. І як би йому не хотілось він в жодного разу не міг достеменно пригадати, що ж тоді трапилось. Як і ім’я тієї жінки.