Шум

Шум

Щоранку, протягом багатьох одноманітно шумливих років, на кшталт того, як вітер шумить в ялинках, Авдотія Прокопівна, зігнута життям мало не в бублик, виходила з хати, несучи в руці блюдечко з нарізаним рівними кубиками вареним яйцем. Та було Авдотії Прокопівні байдуже чи йшов вранці дощ, чи йшов сніг, чи світило сонце, а чи хмари, сиві, як її волосся, закривали небо, чи гримів грім, чи сипався град, навіть якщо він був розміром з варене яйце. Вітер, бруд, мороз, спека, та й стан Авдотії Прокопівни — все це не мало сенсу, бо в похилому, затишному курнику мешкала та єдина істота, з якою лише і зналася Авдотія Прокопівна протягом багатьох одноманітно шумливих років.

Істотою цією — була курка.

І курка була стародавньою. І курці було байдуже, що сестри її та браття живуть недовго. В дитинстві, від якого віяло малиновим чаєм, Авдотія Прокопівна під час прогулянки натрапила на таємниче яйце, котре лагідно було закутане в барвінок, гладеньке, матове яйце майже того самого кольору, що і її шкіра. Знахідку Авдотія Прокопівна заховала у труси, щоб батьки не побачили. Бо в іншому випадку довелось б яйце віддати їм, а потім скуштувати на вечерю. Але все пройшло успішно. Яйце опинилось в ліжку Авдотії Прокопівни, і розпочався довгий, складний та клопітний процес висиджування, бо потрібно було ходити до школи, гуляти з друзями, ховати яйце від батьків і водночас тримати його в теплі.

На подив, в Авдотії Прокопівни вийшло; здивувалось навіть саме курча.

Декілька днів вона тримала його в кімнаті в маленькій шабатурці та зігрівала біля пічки, доки батьки були на роботі або пиячили в гостині, або спали після того, як пиячили в гостині. Але пищання курчати все голоснішало та голоснішало, і приховувати його ставало все важче, тому юна Авдотія Прокопівна підкинула його квочці, запам’ятавши перед цим кожну перинку, щоби не загубити свого друга. Незабаром курча перетворилося на повноцінну курку того самого забарвлення, що й шкоринка білого свіжоспеченого хліба, котра приємна на дотик, смачно пахне і нагадує про щось добре та питиме, нагадує про рідну оселю.

Разом з віком навідуються і проблеми, і так трапляється не тільки у людей. Ось і у курки з’явилась проблема: проблема пенька та сокири. Авдотія Прокопівна уміло ховала свою курку від батька, коли наступав той самий день. Пхала її в мішок з зерном або тягнула на горище, закривала в холодній печі або в родинній скрині, а одного разу довелось навіть підвісити курку на шворочці в туалетній ямі, і, як на зло, матері закортіло до туалету; але то не страшно, думала тоді Авдотія Прокопівна, лайно завжди можна відмити, а ось голову назад не пришити. Зрештою Авдотія Прокопівна почала навчати курку за командою вилітати на дерево та злітати з нього. Попервах доводилось примотувати лапи до гілки та заклеювати дзьоб острумкою, але згодом курка утямила, навіщо це все, та поводила себе слухняно. Можливо, вона почала помічати, що її братів та сестер меншає, після того, як вона посидить на дереві.

Усе-таки Авдотія Прокопівна одного разу піймала ґаву, і цей один раз ледь не став кінцевим для курки, та й для Авдотії Прокопівни теж: вона б не змогла жити на самоті.

Той недільний ранок відкарбувався в її пам’яті на все життя, і тепер вона згадує про нього щоразу, коли приносить в курник варене яйце, нарізане рівними кубиками. Щоразу вона дивиться то в ліве, то в праве око курки, та відчуває провину: не змогла, недопильнувала. Хоч всі й зостались живі, але ж шия вже лежала на закривавленому пеньку, одне око вже бачило усміхнене обличчя батька та блиск сокири, та невинна душа вже, напевно, прощалась тоді з життям.

Оспала, маленька Авдотія Прокопівна, ще з рівною спиною, вийшла тоді з кімнати та відчула запах свіжої випічки: мати пекла білий хліб: хліб нагадував про курку. Авдотія Прокопівна ввійшла до кухні, помітила ночви та згнітивши серце обійняла матір. Ці старі ночви мати вносила тільки тоді, коли потрібно було обскубти чергову курку.

Страхом вщерть сповнилися ночви, страхом сповнилася Авдотія Прокопівна, в страх обернувся навіть запах хліба, та взагалі все повітря. Боса та в одних лише трусиках побігла Авдотія Прокопівна за хлів до закривавленого пенька, чуючи позаду материнські крики. Авдотія Прокопівна побачила, як батько підіймає над головою блискучу сокиру. Авдотія Прокопівна припинила думати про все на світі, крім порятунку своєї єдиної подруги, єдиної рідної істоти. Та по гнилим грушам, що застилали землю, не звертаючи уваги на бджіл, ос та джмелів, яких боялась вона майже до смерті, побігла Авдотія Прокопівна, як не бігла ще ніколи, та з розмаху, куцою своєю рукою — вдарила батька між ніг.

Батько упустив сокиру собі на ногу та спалахнув такою лайкою, такого матюка загнув, що листва на груші затремтіла та зі страху захотіла відірватися, щоб полетіти чим далі; бджоли, оси та джмелі вмить кинули махати крилами та ницьма припали до землі; а курка, так само пхаючи комусь сто копанок чортів в печінку, як і батько, тільки куриною мовою, вилетіла на дах хліва та сиділа там протягом цілого тижня.

Авдотія Прокопівна напудила в труси.

Курку ніхто не вбив, ба більше — мати пов’язала на лапу червону стрічку, щоб легко можна було курку відрізнити та ненароком не відрубати їй голову, а ось Авдотії Прокопівні дісталось сповна. Батько зробив те, що так давно мріяв зробити, те, що він перейняв від свого батька, а той своєю чергою від свого і так далі, словом, воно передавалось із покоління у покоління і ніхто не знав, хто це вигадав. Батько поставив Авдотію Прокопівну на коліна біля ялинки на колючі шишки та сказав, що стояти вона тут повинна, доки курка не злетить з даху. І розтягнулося це на тиждень. Цілісінький тиждень Авдотія Прокопівна слухала шум вітру в ялинці, терпіла проливні дощі, спеку та колючі шишки. Саме тоді почала кривитися її спина (щоб хоч трохи спати вона скручувалась, як равликовий панцир), саме тоді Авдотія Прокопівна збайдужніла до будь-якої погоди, та саме тоді вона порівняла своє життя з шумом вітру в ялинці. Вдень, потай чоловіка, мати приносила їй воду та варене яйце, нарізане рівними кубиками, шепотіла на вухо, що все буде добре, цілувала в лоб та йшла геть, а батько не приходив жодного разу, бо він вважав, що покарання буде неповним і не матиме сенсу, якщо доньці давати потур.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше