Розділ 1

Одинадцята ночі. Здавалося б, у цей час всі лягають спати, але для професійного шулера[1] гра тільки починається. Усі дівчата втрачали розум від двадцятивосьмирічного юнака, високого, блакитноокого брюнета з невеличкою горбинкою на носі. Ще б пак! Кому не сподобається такий красунчик!

Він був суцільною таємницею. Його знали як Брауна. Це був псевдонім, а справжнє ім’я невідоме. Інколи дівчатам вдавалося зустріти його у клубі, та більше, ніж на п’ятихвилинну ромову, вони не могли розраховувати. Прихильниці постійно юрмилися біля його височенного, двометрового паркану, намагаючись перестрибнути або перелізти через цю межу і побачити, як живе найзавидніший парубок міста.

Брауна це взагалі не дратувало: він був холодний практично до всього і тому не звертав ніякої уваги на нескінченні дівочі освідчення у коханні. Попри це його шанувальниці не здавалися. Кожна мала надії, що саме вона розтопить серце молодого шулера. А про його життєвий шлях дівчатка не знали. А діло було так…

Браун був сином скрипаля, що грав у ресторанах Нью-Йорку, тож музика у житті хлопчини була присутня з самого дитинства. Він навчався у музичній школі, а згодом вступив до Єльського університету на факультет естрадного вокалу, де став одним з найкращих студентів на факультеті. З вокальною кар’єрою у Брауна не склалося: на останньому році навчання він познайомився з членами банди, й пішло-поїхало. За рік такого способу життя, лідера банди спіймали на гарячому і він потрапив до в’язниці. Отже, тоді ще двадцятишестирічний юнак залишився ні з чим. На батьківську підтримку він розраховувати не міг. Щоб хоч якось вижити, Браун переїхав до міста Нью-Касл, що знаходиться у штаті Делавер. Там він став орендувати кімнату і влаштувався на роботу вантажником на місцевий склад. Через декілька місяців на вулиці міста Нью-Касл він зустрів своїх друзів з банди. Щовихідних вони збиралися разом і грали у покер або бридж. Так Браун став гравцем. Згодом  він дізнався про те, що в будинку Аластора Харріса, власника адвокатської фірми, двічі на тиждень збирається народ для гри. Браун вирішив ризикнути й приєднався до них. Юнак перемагав раз за разом. Так минув ще один рік. Згодом, шериф Райт «накрив» казино Аластора. Був гучний скандал, Аласторові загрожувало позбавлення волі, проте справу швидко зам’яли і чоловік залишився на свободі. А через тиждень про це вже ніхто не говорив. Щоправда, Аласторовій репутації це завдало непоправної шкоди.

Та до того часу, як накрили казино, Браун уже чимало заробив на грі, тож юнак зміг собі дозволити викупити будинок, у якому проживав. Він трохи переобладнав своє помешкання, зробивши з підвалу казино і музичну кімнату. Ось так він став власником підпільного казино. Спершу туди приходили тільки друзі з банди, а згодом приєднався й Аластор. Його клієнтами були люди, які грали і грали, проте бажаного результату, як не намагалися, досягти не могли.

Він майстерно обводив навколо пальця багатих клієнтів. Він постійно грав з одними й тими ж людьми, інші боялися позмагатися з ним за покерним столом. У грі він був агресивним: лиш один погляд змушував інших гравців тремтіти. Казали, що його очі, наче лазери, бачили карти ворога наскрізь.

Його посмішка, що змушувала тисячі дівочих сердець тріпотати, як птах у клітці, паралізовувала інших гравців та змушувала їх про все забути. У нього було чудове почуття гумору: його жарти за покерним столом відвертали увагу інших. Він був хорошим стратегом: іноді, жертви самі не встигали зрозуміти, що вони програли.

Ось так, двічі на тиждень, у будинку Брауна збирався народ, щоб пограти. Усі гравці були налаштовані серйозно, кожен хотів, щоб шулер зазнав поразки, але проти нього вони були безсилі. Все-таки досвід крадія давав про себе знати.

Браун спустився у підвал гвинтовими сходами з кованими поручнями, відчинив тяжкі, дубові двері та зайшов у кімнату, у де мала відбутися гра.

Там горіло приглушене світло, на комодах та полицях стояли свічки, посередині кімнати стояв покерний стіл, а навколо нього стільці. Шулер дістав з шухляди коробку з картами та фішками для покеру; він сів на стілець й нервово перетасовував карти: сьогодні, під час гри, щось обов’язково станеться. Таке передчуття у шулера було вперше за рік, тому він неабияк хвилювався.

Дзвінок.

«Прийшли» − подумав Браун і пішов відчиняти двері.

− О, доброї ночі! − у хол увійшло троє високих чоловіків. За ними ще двоє юнаків, жінка та дівчина.

− Це хто? − спитав Браун, вказуючи на дівчину.

− Брауне, знайомтесь. Це Шеріл, моя дочка. Вона бажає зіграти з вами у покер, − сказав Аластор Харріс, на вигляд найстарший. Він був середній на зріст, кремезний, майже без шиї, дуже вусатий, з поросячими очицями. Аластор, хитро примруживши очі,  ковзав поглядом по постаті Брауна і поруч стоячої дочки.

Браун здивовано підняв брову і став роздивлятися дівчину. Аластор ніколи не згадував про Шеріл. Руде волосся, зелені очі, пухлі губи, нафарбовані яскраво-червоною помадою; великий бюст, тонка талія, сама дівчина, як і її батько, середня на зріст.

Одягнута вона була досить крикливо: топ, чорні лосини, чорна шкіряна куртка, чорні туфлі на високих підборах, від неї пахло солодкими парфумами. Шеріл, наче змія, яка мала на прикметі чергову жертву- Брауна- дивилася на нього гіпнотичним поглядом, наче хотіла його завербувати, і шулер тоді розповів би усі секрети своїх незкінечних перемог. Але на Брауна таке не діяло. Між ним і навколишнім світом – невидима стіна, яка не пропускала нічого, крім повітря.

«А я-то думав, що всі сміливці зіграти за мною давно повмирали. Одягнута, ти звісно, не за дрес-кодом, але у мене не казино Лас-Вегасу. Що ж, подивимося на тебе у грі, Шеріл» – подумав Браун, вкотре вдивляючись у риси обличчя дівчини. При знайомстві, Браун звертав увагу абсолютно на все: найдрібніший шов на одязі, жести та міміку, тембр голосу. Для колишнього крадія це казало багато: так він відразу розумів, що перед ним за людина. І, скажу вам, не помилявся.