Шукаючи минуле, або Де ти, мамо?

- Настю, сонечко, не штовхайте! Мамі боляче ... – ласкаво, з усмішкою, промовив жіночий голос.

- Марино, їй просто теж хочеться з нами поговорити, а то зовсім про дитину забули! - впевнено відповів чоловічий.

- Ми не забули, але ... Все ж, вона так боляче б'ється!

- Терпи, козаче, отаманом будеш!

- Легко тобі говорити - ти не знаєш, як це, коли тебе рідна дитина б'є ногами!

- ... або руками.

- Все одно боляче!

- Нічого. Залишилося ще зовсім трошки, - обидва голоси замовкли, а Настя відчула, що тато поцілував маму - вона стала трохи щасливішою.

- Настю ...

Дівчина посміхнулася й перевернулася на інший бік. Поруч сиділа її мама. Це була не та жінка, яку вона чула уві сні, а Оля Шевченко - її названа мама.

Скільки себе пам'ятає, Настя завжди була в притулку або у названих батьків – Олі й Максима. Вони були дуже добрі й взяли дівчинку до своєї родини, коли їй було лише п'ять років. Вперше потрапивши до них у дім, Настя боялася щось чіпати - раптом зламає, і її повернуть назад. Почувши це, Максим сміявся, але після - міцно обняв донечку.

- Доню, тут все - твоє. Навіть якщо ти все-все зламаєш - ми на тебе не розсердимося - але лагодити будемо всі разом - так і знай! - подивившись дитині в очі, сказав він.

Ось так і жили. Насті дуже подобалися Шевченки - добрі й чуйні, у них завжди було багато гостей вдома, в тому числі й дітей.

Вони взяли Настю, бо вже й не сподівалися колись стати батьками для рідких дітей. Але через три роки доля все ж посміхнулася подружжю - у них народився Кирило. Він був зовсім маленьким, та ще й таким довгоочікуваним, що, ніхто й не зрозумів як, але хлопчик став страшенно розпещеним! І хоча з появою малюка Настю не стали менше любити, або менше про неї піклуватися, але дівчинка наче спостерігала за всім зі сторони. Дивлячись на батьків і братика, вона бачила родину, яка була б щаслива і без неї, і від цього ставало неприємно. Вона ж точно знала, що різниця між ними з Кирилом просто шалена, хоча б через те, що її вдочерили. Звісно ж, названі батьки ніколи не робили різниці між ними, але підлітковий максималізм бачив реальність зовсім по-іншому…

По-справжньому Настя жила у своїх снах - там вона чула голоси, які, як дівчина припускала, належали її батькам. Вона відчувала суперечливі почуття щодо них - з одного боку подяку за відчуття щастя уві сні, а з іншого - ненависть за те, що вони кинули її. Настя ніколи й ні з ким про це не говорила - це була її таємниця, занадто особиста, щоб ділиться нею з іншими.

Але коли Насті було 10 років, вона пообіцяла собі, що знайде своїх справжніх - просто для того, що б подивитися їм у вічі. Цікаво, а чиї у неї очі - мами чи тата? ...

«От дідько! Знову ...» - Ася похитала головою, щоб викинути думки з голови. Мама Оля сиділа біля неї й посміхалася.

- Сонечко, сьогодні тобі не можна спізнюватися - перший курс, перший день ... - нагадала жінка.

- ... перше запізнення, - заплющила очі від денного світла Настя й потягнулася.

- Не говори так - ти ж в мене розумниця! – ласкаво запевнила мама.

Цього ранку почалося Настине доросле життя. Макс завіз дочка до університету й побажав удачі. Ще з самого ранку дівчина ретельно продумала свій план на цей день і попередила батьків, що затримається. Мовляв, будуть з однокурсниками знайомитися. Але, відсидівши законні три пари, стрімголов помчала до свого рідного дитячого будинку.

Директорка, Ганна Львівна, як завжди, сиділа за своїм столом. Вона була вже поважною літньою пані, але навіть і не думала збиратися на пенсію – надто вже переживала про своїх вихованців. Вона завжди щось писала 1 комусь телефонувала ледь не вибиваючи зі спонсорів потрібні дитбудинку речі. Саме тому її установа була найкращою в місті.

Ася підійшла до дверей і несміливо постукала.

- Так-так, заходьте.

- Доброго дня, Ганно Львівно, - дівчина увійшла, прикривши за собою двері.

- Асю, чи це ти?! Скільки років не бачилися ... - Встала жінка, радісно плеснувши в долоні.

- Три ... - зніяковіла Настя, обіймаючи директорку.

Жінка була дуже рада бачити свою вихованку. Навіть найменших та найдоросліших - вона всіх пам'ятала в обличчя і по іменах. Більшість з них і досі заглядали до неї, хоч і пройшло чимало часу після того, як вони залишили дитбудинок.

Випивши трохи чаю з печивом, Ася нарешті несміливо сказала Ганні Львівні про мету свого візиту. Та встала, пройшлася по кабінету, підійшла до вікна і промовила:

- Ну що ж, рано чи пізно - це повинно було тебе зацікавити. Кожен з вас колись сюди приходить, щоб запитати мене про обставини відмови. Але з тобою ця ситуація особлива - нам невідомо, хто твої батьки. А відтак вибач, але це таємниця навіть для мене.

- Так мене що, підкинули? ... - засмутилася дівчина - в мить її плани розвалилися, як картковий будиночок.

- Ні, що ти, золотце. Я сказала, що нам невідомі імена твоїх батьків. Не знаю, чи допоможе тобі це, але я можу дати тобі ім'я тієї жіночки, яка принесла тебе сюди. Тоді мені здалося, що вона тебе знає, чи знала хоча б твоїх батьків.