Початок

У пошуках справжнього кохання ми втрачаємо себе. Але воно того варте.

Ви коли-небудь шукали кохання? Чому? Навіщо?
У моїй голові — сотні запитань. І тільки одна відповідь: «Я хочу відчувати».

Можливо, колись я сміятимусь із цього тексту. Але я щиро сподіваюся, що не сама. А з Ним.

Я — літроромантик. Коли досягаю цілі, одразу забуваю про її існування.
Хтось скаже, що я граюся почуттями людей. І я сміливо скажу: так.
Я добиваюся симпатії людини, і як тільки вона з’являється — шукаю нову "жертву".

Я зрозуміла: пора щось змінювати. Пора шукати кохання по-справжньому.
Моя подруга вже рік у стосунках. І щаслива.
Чому б і мені не спробувати?

Але всіх нас зупиняє одне — перше кохання.
Для когось воно справжнє. А для мене — залежність.

…Я закохалась у того, з ким бути разом — нуль шансів.
Між нами не було обіймів. Що вже говорити про любов.
Але хіба серцю потрібні докази, щоб полюбити?
«Коли любиш — не питаєш “чому”. Просто мовчки палаєш».

Я марила ним. Його фото стали моїм щоденним ритуалом.
Я придумувала життя, у якому був Він.
Але що робити з життям, у якому ти — просто тінь?

…УХУУУ, сьогодні мій день народження!
Я загадаю зустріч із ним!

Та Всесвіт мав інші плани.

ВСЕСВІТ:
Я причиню тобі біль. Але це зробить тебе сильнішою.

Осінній день був теплий. Я усміхалась сонцю… і побачила його.
Його рука тримала іншу. Її руку.

— Привіт, Ксюш, — усміхнувся він.
— Привіт… — тремтячим голосом сказала я.

Ні, тільки не це. Не зараз. Не вона. Не він з нею.

У голові — крик. У грудях — пустка.
Я дійшла додому і розпалась. Ревіла тиждень. Не їла. Худла.
Молилась. Кричала. Благала. Але…

Я ще вірила: це не кінець… ми будемо разом.

ВСЕСВІТ:
Зупинись. Це не кохання. Це урок. Він — не твій.

Я не можу без нього… Я напишу йому…

ВСЕСВІТ:
Напиши. Отримай відповідь.

— Чому рідко приїжджаєш? — написала я.
— Та нема бажання… І навіщо? — відповів він.
— Зрозуміла.

І знову — ніч, сльози, фото його дівчини, дурні думки, бардак у голові…

Я не зможу без нього. Я маю зізнатись у коханні…

ВСЕСВІТ:
Ти все ще не зрозуміла…

Я написала. І видалила. Не знаю, чи бачив.
Почувалася мертвою.

Я вирішила: треба відпустити.
Але для цього потрібен час. І біль. І досвід.

Минуло два роки.
Багато змінилося. Але не моя любов до нього.

Я пробувала забути. Тисячі разів. Але щоразу — марно.
Я навіть намагалась замінити його іншим хлопцем.
І це… трохи допомагало. Поки не побачила ЙОГО. Знову.

Його очі — більше не палили, але все ще тремтіло серце.
«Ти — моя хвороба, від якої немає ліків», — казала я собі.

Я не хотіла більше плакати в подушку. Не хотіла закриватись.
Поки він цілує її, подорожує, віддає їй серце — я готова була за нього на все.

Але він не побачив моїх почуттів.
Не помітив моїх слів.
Не полюбив мене.

ВСЕСВІТ:
Половину уроку ти пройшла. Але ще не кінець…

Почався новий навчальний рік. Із ним — нові рани.
Раз на місяць ми їздили до їхньої школи.

Автобус. Серце стискається. Я ще не бачила його. Це — полегшення.

Поки… не бачу їх. Разом. Як і раніше.

— Привіт.
— Привіт, — відповіла я.

Серце вибухає. Руки трусяться.
ПОВІТРЯНА ТРИВОГА. УКРИТТЯ.

Він поруч. Запитує:

— Чого ви тут?
— На урок захисту.
— Зрозумів.

Я не дивилась в очі.
І навіть не знаю — чому. Хіба ж я не про них мріяла?

Він говорить із друзями. А я — запам’ятовую його голос. Лице. Тінь.

ВІДБІЙ ТРИВОГИ.
Він бере її за руку.
Вони — попереду. Я — позаду.
Спостерігаю, як він не зводить із неї очей.

ВСЕСВІТ:
Ти не пройшла урок.

ДУША:
Я в порядку…
РОЗУМ:
Ні. Ти просто знову втрачаєш себе…

Я повернулась додому. І знову розпалась.
Мовчала з мамою. Закрилась у собі.
Різала вени.
Кожен поріз — мов крик душі.

«Раніше я не розуміла, як люди можуть різати себе…
Тепер я знаю: іноді біль на шкірі легше, ніж біль у серці».

Потім — спорт.
Я почала жити через тіло.
І це мене врятувало.

Минуло шість місяців. І стало легше.

Я більше не шукала його в натовпі.
Його очі більше не пронизували мене. Я могла спокійно дивитись у них.
Він став… звичайним.

Я забула його.
Я втратила всі почуття.
«Іноді, щоб зцілитись, треба дозволити собі забути».

Мені було важко. Я падала. Ламалась. Мовчала.

Але вижила.
І тепер, коли бачу його — серце мовчить.
І це мовчання — моє спасіння.