Новорічна казка

***

Зима видалася теплою та дощовою. Замість довгоочікуваного снігу та заморозків нас то зігрівало спекотне сонце, хоч збирайся та йди на річку засмагати, то заливали дощі. Ні те, ні інше зовсім не в'язалося із зимовими днями та головним святом року. Природа божеволіє. У неї свої чудасії, і навіть ті сили та здібності, що були дані мені при народженні, не могли виправити ситуації. Вплинути на сили природи не могла. Невже братики-місяці знову комусь допомагають шукати проліски, гриби чи ягоди? Але чому тоді так довго?

Жодного новорічного настрою напередодні свята. Нудно та сумно. Я спостерігала за струмками, що стікають по шибці.

У нашому інституті Чарівного Ремесла оголосили канікули цілих два тижні. Чим увесь цей час займатися я не уявляла. У нас весь семестр був дуже щільний графік занять з теорії та практики побутової магії, так, що часом не було вільної хвилини, щоб зітхнути на повні груди.

Я – студентка другого курсу, виїзна практика у нас буде лише влітку, а екзамени та заліки, слава Вищим Силам, уже позаду. Здавалося, чого ще мені, відьмі-недоучці, треба? Відпочивай і насолоджуйся свободою, поки є така можливість. Але всі ті, хто мене добре знають, відразу вам скажуть, що це точно не про Анфісу Роуз. Мені потрібні були гонки, рухи, екстрім… Це допомагало мені жити та дихати, та й саме рухатися вперед. Без суєти я чахла. Неробство мене пригнічувало.

- І довго ти ще стоятимеш так? – На підвіконня стрибнув чорний товстий котяра.

- Барсику, тобі що?

- Що означає "що"? – зашипів кіт. – Я ж твій фамільяр. Я хвилююся за тебе!

- Барсику, – я запустила руку в його м'яку вовну, погладжуючи кота по спині. – Сумно мені. Дощ цей зовсім замучив та докучив. Хочу зимового дива, хочу снігу, так, щоб кучугури по коліно, морози, та такі, що ніс мерзне, річку кригою вкриту…

- Усе перерахувала? – кіт сів на задні лапи і замружився.

- Здається так, – зітхнула я.

І тут вікно моєї кімнати несподівано відчинилося сильним поривом вітру. Невдоволено нявкнувши, кіт миттю шмигнув під ліжко, а разом із холодним повітрям та дощовими краплями в кімнату залетів пожовклий аркуш паперу. За мить все стихло. Вікно саме по собі зачинилося, а я залишилася стояти біля підвіконня, ошелешено оглядаючи свою кімнату.

- І що це було, кіт? – тихо спитала я.

- Що просила, те й було, – огризнувся кіт. – Хто тут зими та дива хотів?

- Я хотіла. Але те, що зараз трапилося, мало схоже на зимове диво…, – промимрила я, обережно підійшла до того місця, де лежав занесений вітром зім'ятий аркуш паперу. Я взяла його до рук і дбайливо розгладила. Букви були розмиті від води, мабуть він сильно намокнув, але текст більш-менш читався, хоч і не всі слова мені вдалося розібрати навіть після заклинання сушіння та відновлення тексту. Ось що було написано на дивному листку:

«У … лісі …іда… Терміново … ється ба-я… ішить!»

Що це за ліс і яка потрібна «іда» його мешканцям? І хто чи що таке загадкове «ба-я»?

Я поділилася змістом записки з котом. Він сидів кілька хвилин посеред кімнати, розмахуючи хвостом.

- Ліс... Ба-я... Дурна ти, Анфіско! Це ж БАБА-ЯГА!

- Чого? – Зібралася було образитися я на свого котяра. – Хто ще дурна? Стоп! Баба-Яга, кажеш? Хочеш сказати, вони шукають Бабу-Ягу, щоб урятувати ліс від «іди»? Ой! – Тут до мене дійшло. – Від біди! Вони у біді! І шукають Бабу-Ягу, щоб урятувати свій ліс!

- Значить, ще не все втрачено, – зітхнув кіт. – Я думав, що ти вже зовсім розум втратила. Так, моя юна відьмочка! Вони в небезпеці та шукають Бабу-Ягу для допомоги.

- Як думаєш, Барсику, я впораюся?

- З глузду з'їхала! – заверещав кіт. – Ти що зібралася невідомо куди напередодні Нового року?

- Саме так!

- Ну, все, кранти! Тебе ж відрахують за непослух! Ти не маєш права чаклувати на канікулах та потикатися туди, куди не слід!

- Мені начхати! – Я вже носилася по кімнаті, розкидаючи свій одяг, вибираючи те, що може мені стати в нагоді, і кидала безформною купою на ліжко.

Кіт тільки розгублено спостерігав за мною. І правильно робив. Я зараз була переповнена активністю та емоціями. Руки та ноги свербіли зробити щось корисне і, нарешті, я дуже хотіла дива. І якщо воно само не відбувається, його потрібно організувати самостійно!

Я витягла невеликий похідний рюкзак, запакувала туди змінний одяг, взяла запаси свого зілля, пучки трав, підручник побутової магії за другий курс (раптом знадобиться), поклала предмети особистої гігієни, одяглася зручно та тепло.

- Ти зі мною? – Запитала я кота, одягаючи високі шкіряні чоботи на платформі.

- Я за будь-яку авантюру, крім голодування, ти ж мене знаєш, – відразу відгукнувся вусатий, що весь час моїх зборів прикидався сплячим.

- От й чудово! – я востаннє глянула на себе у дзеркало на стіні.

Сірі джинси, заправлені у високі, начищені чоботи, теплий небесно-блакитний джемпер, одягнений поверх футболки (щоб можна було зняти у разі чого). Зверху я вдягла яскраву помаранчеву курточку з теплим капюшоном з кролячого хутра. Поправила свої каштанові локони, які завжди плуталися та ніяк не хотіли нормально розчісуватися. Очі підвели чорною тушшю і наклала яскраві зелені тіні. Губи злегка торкнулася блиском. Справжнісінька відьмочка! Я підморгнула своєму відображення.