Глава 34. Ліза

Я не встигла як слід усвідомити, що відбувається. Усе плутається в голові — ніч, поцілунки, пристрасть, дивний ранок, його очі, що дивляться в саму душу… Так і чую, як він зараз скаже, що все була помилка. Що він просто був п’яний. Та розмова не відбувається. У двері буквально влітає Саша.

— Народ! — її голос рве повітря. — Малого нема!

Яр підривається, а в мене серце вистрибує з грудей. Я, ще не розуміючи, що діється, натягую на себе перший-ліпший одяг — його вчорашню сорочку, свої святкові білі від костюму штани, бо трусики вчора, виявляється, Яр розірвав, навіть не дивлюся, як виглядаю. Волосся розпатлане, але зараз байдуже. 

— Як це — нема?! — ледве вимовляю я, прибігаючи в кімнату, де спало моє маленьке янголятко.

Саша бліда, трясеться.

— Я прокинулася, глянула — ліжечко порожнє! Я думала, він просто переліз, але… його ніде!

Разом із Яром і Сашею ми обстежуємо кімнату.

— Владик! — кричу я, голос зривається, а в грудях піднімається паніка. — Сонечко, де ти?!

Двері грюкають, килим шурхотить під ногами. Ми перевертаємо кожен куток — дитячу, спальню, навіть коридор.

— Може, сховався, — намагається втішити себе Саша, але руки в неї тремтять. — Він любить у шафу лазити…

Але в шафі — порожньо. Під ліжком — теж. І за шторами. І в ящику з іграшками. Всюди, куди могла б дістатися малесенька дитина.

З кімнати виходить заспана Аліна, притискаючи халат до грудей.

— Що сталося? Чого ви кричите?

— Влад зник! — видає Яр, уже хрипко від напруги. — Його немає в ліжку. Ти щось чула може?

— Я нічого не чула, — Аліна дивиться розгублено, — взагалі нічого.

Яр мовчить секунду, потім рішуче йде до свого кабінету.

— Камери. У коридорі стоїть камера, — кидає він через плече.

Я біжу за ним. Зараз геть усе неважливе, окрім того, де наше малятко.

Він вмикає екран, шукає потрібний час. Напруга наростає з кожною секундою. І ось — зображення. Коридор. Тиша. Потім — знайома постать.

Паша.

Я відразу здригаюся. На екрані він іде спокійно, немов у себе вдома. Відчиняє двері дитячої. Через кілька секунд виходить, на руках — Владик, спить, обійнявши іграшку. Паша дивиться прямо в камеру… і підморгує.

— Господи… — видихаю я, притискаючи руку до рота. — Це він…

Яр стискає кулаки так, що на руках біліють кістки.

— Сволота, — шипить крізь зуби. — Він це зробив навмисно.

Він уже набирає номер брата. Раз, другий, третій.

— Вимкнений, — кидає з роздратуванням телефон на стіл.

Я опускаюся на стілець, плечі трясуться. Сорочка Яра, яку я накинула на себе в поспіху, пахне його одеколоном і ранковою свіжістю, але цей запах зараз здається насмішкою. Ранок, який мав бути дивним, але світлим початком чогось, перетворився на найстрашніший кошмар.

— Це я винна… — шепочу. — Мені не можна було пити… якби я була твереза, я б спала з ним, я б чула, як він заходить. Я б не заснула.

Саша теж заливається сльозами.

— Це я! Я заснула надто міцно, я мала його доглядати його, бути поруч! Лізо, пробач. Це все я…

Аліна рішуче підходить до нас.

— Годі. Це не ви винні. Винен Паша. Він завжди був непередбачуваний.

Яр лише коротко киває.

— Вона права. Але тепер я знайду його, куди б він не подівся. Лізо, я знайду його. Ти мені віриш?

І я вірю. Бо ніхто в світі, крім Яра, не може знайти і покарати того негідника.

— Так… — шепочу.

— От і не плач. Все буде добре. Ніхто не забере його в нас, чуєш? — він ніжно торкається моєї щоки, і ми непрохано викликаючи нещодавні спогади. Рум’янець повертається на мої щоки, але, благо, ніхто на мене не звертає уваги. І я миттю забуваю про це, бо є дещо значно важливіше. Владик.

Яр викликає охоронця. Той заходить, винувато опускає голову.

— Ярославе Романовичу… я… заснув, — зізнається, не дивлячись у очі.

— Ти заснув?! — гримить Яр. — Дитину викрали, поки ти спав! Звільнений. Прямо зараз.

Він розвертається до мене.

— Я їду до нього додому. Якщо він справді це зробив — знайду.

— Я з тобою, — відповідаю я, не роздумуючи. Швидко забігаю в свою кімнату, змінюю велику сорочку Яра на першу-ліпшу оверсайз кофтину і беру свій телефон, щоб зв’язатися з Сашею. Зараз мені чхати, що я розпатлана, невмивана і навіть без білизни. Чхати на все на світі.

Через півгодини ми вже біля квартири Паші. Двері прочинені. Всередині — тиша, але видно, що він збирався поспіхом: відчинені шафи, валізи відсутні.

На дивані — дитячі речі, у яких учора був Владик. Маленька кофтинка, носочки. На столику — аркуш паперу.

Яр бере його, читає вголос:

“Що, братику, ти не найрозумніший у світі.

Лише я вирішуватиму, що робити з МОЇМ сином.

Я знайду йому кращу сім’ю.”

Я відчуваю, як у мене підкошуються ноги.

— Він… він не може… це ж його власна дитина!

Яр стискає записку, що аж шурхотить.

— Може. І зробить. Він це робить не заради дитини. Він хоче мене вдарити.

Його голос твердий, але очі — сповнені люті й болю.

— Він знає, як влучити в найболючіше місце.

Я відчуваю, як по спині пробігає холод.

— То що тепер?

— Тепер, — каже Яр, повільно зминаючи записку в кулаці, — я знайду його. І не віддам йому Влада. Ніколи..

Простір стиснувся до маленької, болючої точки. Немає повітря, немає світла, є тільки цей дикий, роздираючий страх і записка. Слова на ній вкарбовуються в пам'ять: "МОЇМ сином", "кращу сім'ю". Це звучить як вирок, як знущання.

Мої ноги не просто підкосилися, вони стали ватяними. Я сперлася на дверний косяк, намагаючись знайти хоч якусь опору. 

«Це я винна». Ця думка билася в голові, немов птах у клітці. Я заснула. Я пила. Я не почула, як він зайшов у будинок, як підійшов до ліжечка... Я повинна була бути його захистом. Владик – це моя відповідальність, моя частинка, моє сонечко. І я його втратила.