Глава 33. Яр

Вона заснула майже одразу — спокійно, довірливо, притулившись щокою до моєї руки.

Я лежу, не рухаючись, і слухаю, як вона дихає. Її волосся пахне квітами і спокоєм, а тіло, ще гаряче від нашої близькості, притискається до мене, ніби боїться віддалитись.

Я не можу заснути. Не через безсоння. Через неї.

Я не був настільки п’яним, щоб не усвідомлювати, що роблю. Кожен її дотик, кожен стогін, кожен подих пам’ятається до дрібниць. Я хотів її тоді, хочу зараз — і знаю, що це не просто фізичне бажання.

Це — те, чого я давно уникав.

Проблема в тому, що мені її досі мало. Навіть коли вона поруч, навіть коли її рука лежить на моїх грудях, мені хочеться ще. Ще її тепла, ще її усмішки, ще погляду, що довіряє. 

Хочу ще таку ніч. Не одну. Кожну. Щоб вона так дивилася на мене, так торкалася, цілувала. Щоб не відштовхувала і не заперечувала: нам до біса добре разом. Ідеальне співпадіння сексуальної енергії, поглядів на життя, відповідальності перед рідними. Ми дійсно можемо стати щасливими. Стати сім’єю. Справжніми батьками для малого Владислава. Адже це краще, ніж фіктивний шлюб. Розлучення. Або татко-придурок-Пашка. Ми обоє хочемо одного і того ж: сім’ї. 

Але мені не байдуже, яка жінка буде поруч. Зараз розумію: вона зачепила мене з першої зустрічі. Якби на місці Лізи була інша, я міг би купити їм житло і найняти охорону, але я побачив єдиний вихід у одруженні і переконав у цьому її. Чому? Бо хочу бути з нею. Аліна має рацію.

Хочу прокидатись поряд, бачити, як вона зранку бурмоче крізь сон, укривати ковдрою, коли знову замерзне.

Я хочу її всю, назавжди. І, здається, вперше не лякаюсь цієї думки.

Дивлюся на неї й думаю, що світ став іншим. Що ця ніч — межа, після якої все вже не повернеться на своє місце.

Вона не просто жінка, з якою я провів ніч. Вона — частина мого дому. Вона ростить дитину, яка стала мені сином, і робить це з любов’ю, якої мені самому колись бракувало.

А тепер — вона ще й моя дружина. Формально, але після цього вечора навіть папір здається дрібницею.

Гладжу її по волоссю, і вона тихо зітхає уві сні. І саме тоді мене наче струмом прошиває: що буде, коли вона прокинеться?

Чи згадає все з тією ж ніжністю? Чи подивиться на мене і подумає, що я просто скористався її довірою, її нетверезістю, її розгубленістю після весілля?

Від цієї думки стає холодно. Бо я не міг би винести її відрази.

Я нахиляюся, ледь торкаюся губами її скроні й шепочу тихо, щоб не почула:

— Пробач, якщо завтра пожалкуєш. Але я — ні.

Світло пробивається крізь фіранки — тьмяне, ранкове, майже лагідне. Вона спить. А я все ще не можу відірвати погляд.

Встаю обережно, щоб не розбудити. Йду в душ — холодна вода трохи прочищає думки, але не стирає ніч. Не можу стерти того, як вона дихала, як шепотіла моє ім’я, як бажано торкалася. 

На кухні тихо. Роблю собі каву і згадую, як вона вчора сміялась, коли Влад щось плутав у дитячій грі. Цього сміху мені зараз дуже бракує.

Помічаю у холодильнику банку з розсолом. Усміхаюсь сам до себе — мабуть, саме те, що треба. Наливаю в склянку. Сьогодні їй точно знадобиться.

Повертаюся в кімнату. Вона прокидається саме в цей момент — повільно, з посмішкою, розкутою, щасливою.

А потім бачить мене. І все змінюється.

Очі стають круглими, шкіра рум’яніє, вона швидко тягне ковдру вище до підборіддя. Це даремно. Після цієї ночі, коли я вустами досліджував її тіло кілька годин поспіль, коли ми неодноразово досягали разом вершини насолоди, не залишилося навіть сантиметра її шкіри, яку б я не бачив, або не торкався.

Я зупиняюсь біля ліжка, намагаюсь виглядати спокійно, хоч усередині все стискається.

— Доброго ранку, — кажу я.

— Доброго, — відповідає вона тихо. Голос трохи сиплий, після сну.

Я простягаю їй склянку:

— Розсіл. Стане легше.

— Дякую. — вона бере її обережно, наші пальці торкаються, і цей простий дотик викликає спалах тепла десь у грудях. Вона відпиває кілька ковтків, мовчить. Потім, не дивлячись, каже:

— Мені приснився дивний сон.

Я мовчу, чекаю продовження. Вона піднімає очі, пильно дивиться:

— Це був не сон, так?

Я киваю, трохи усміхаючись:

— Кошмар?

Вона ледь сміється, нервово загортає пасмо волосся за вухо.

— Та ні, — шепоче.

Я сідаю поруч, ближче.

— Нам треба поговорити, — кажу тихо, але впевнено. Вона киває, ковтає повітря, ніби збирається з думками.

І саме в цей момент двері розчиняються — різко, з гуркотом.

— Народ! — кричить Саша, задихана, очі перелякані. — Малого немає! Він зник з ліжечка!

Я миттю підхоплююсь.

Ліза блідне, розуміючи швидше за мене. І за секунду ми вже обидва вибігаємо з кімнати.