Глава 31. Яр

Сьогоднішній день видається довгим, але дивно правильним. Після РАЦСу я відчуваю, як у всіх трохи тремтять руки — ніби кожен розуміє, що ми зробили щось важливе, але ніхто ще не встиг це усвідомити. Тому я просто вирішую: треба поїхати кудись, де не буде людей, журналістів і цієї метушні. Хочеться, щоб у Лізи залишився не тільки спогад про спалахи фотокамер.

Ми виїжджаємо за місто, і, коли дорога тягнеться між полями, повітря стає спокійнішим. У приватному готельно-ресторанному комплексі нас зустрічають усмішки персоналу, теплі вогні, запахи випічки й свіжозрізаних трав. Владик одразу тягнеться до дитячої кімнати, де бігають інші діти, і, коли я бачу, що він спокійно залишається з аніматорами, вперше за день розслабляю плечі.

За столом стоїть тихе світло. Дівчата обирають страви — Саша жартує, а Ліза мовчки вивчає меню, ніби це важливе рішення. Я замовляю вино і шампанське, бо сьогодні все ж свято.

— То це виходить, ти тепер офіційно заміжня жінка? — кидає Саша, коли ми пригублюємо спиртне після першого тосту.

Ліза ніяковіє, але посміхається.

— Виходить, так. Я навіть і не думала про це. І тим паче не думала, що ми будемо святкувати.

— І не кажи, — додаю я. — Я теж не думав, що буду стояти перед журналістами, отримуючи букет від Паші.

— О, це було епічно! — Аліна сміється, згадуючи, як Ліза розгублено тримала квіти, а Паша щось там бажав на камеру.

Ми п'ємо за наше «спільне життя», за спокій, який, може, нарешті настане. Я дивлюся, як Ліза обережно підносить келих до губ, як її щоки поступово рожевіють. Вона не звикла до алкоголю — це видно одразу. Але з кожним ковтком стає трохи сміливішою, трохи м’якшою.

Коли ми нарешті доїдаємо десерт і вирішуємо повертатись, землю вкриває ніч. Дорога назад здається коротшою, можливо тому, що в салоні таксі лунає музика, а Ліза сміється над жартами Саші, сховавшись у мою куртку — їй холодно. Малий мирно сопе в мене на грудях і від того стає ще більш затишно.

— Сьогодні я з Владиком, — каже Саша, коли ми виходимо з авто. — А ти, Лізо, йди спи, бо завтра зранку будеш як після марафону.

Ліза намагається зробити крок, але трохи похитується.

— Я нормально, — промовляє вона, але ступає невпевнено.

Я підходжу ближче, торкаюся її плеча.

— Не сперечайся, я донесу.

Вона починає щось заперечувати, але я вже підіймаю її на руки. Легка, тепла. Волосся торкається мого обличчя, пахне шампунем і чимось солодким, невловимим.

— Яр… — шепоче вона, коли ми входимо в дім. — Я можу сама.

— Не можеш, — відповідаю я тихо, щоб не розбудити малого, і відчиняю двері в сусідню кімнату.

Ось ми нарешті й залишаємося самі. Вона дивиться на мене — погляд трохи розфокусований, але щирий. Ми надто близько.

Я бачу, як на її губах з’являється невпевнена усмішка. І, мабуть, саме тому не втримуюся.

Просто нахиляюся — і наші губи зустрічаються.

Спочатку несміливо. Потім глибше. Її пальці стискають край моєї сорочки. У голові гуде від алкоголю, від усього, що сьогодні сталося. Вона не відштовхує — лише на мить затамовує подих.

Її губи теплі, трохи солодкі від шампанського. Мить — і весь світ стискається до цього дотику. Усе, що було — напруга, формальності, втома, навіть власні обіцянки собі — розчиняється. Залишається тільки вона.

Я відчуваю, як її пальці несміливо торкаються мого коміра, ніби перевіряючи, чи це справді відбувається. І коли вона відповідає на поцілунок — хоч і дуже обережно — мене прошиває щось схоже на розряд.

Вона пахне спокоєм і небезпекою водночас. Я ніколи не вірив, що ці дві речі можуть існувати поруч.

Я відриваюся на кілька секунд, притримую її обличчя долонею. Вона заплющує очі.

— Лізо… — шепочу, але не знаходжу продовження. Просто ім’я. І цього достатньо, щоб серце знову пришвидшилося.

Вона відкриває очі — погляд трохи розгублений, трохи глибший, ніж раніше.

Я нахиляюся знову, і другий поцілунок уже інший — не такий нерішучий. У ньому немає сумніву. Є тепло, спрага, і щось, що давно зріло під поверхнею, чекаючи нагоди вирватись.

Вона не чинить опору, лише глибше вдихає, ніби теж здається цьому потоку. Її рука лягає мені на груди, відчуваю, як пальці легенько здригаються від хвилювання.

І я розумію, що вже пізно зупинятися.