Глава 30. Ліза

Я сиджу в машині, стискаючи на колінах букет, який пахне так сильно, що від аромату лілій паморочиться в голові. Пальці ще тремтять. Папараці, їхні обличчя, ці спалахи — усе змішалося в якусь гарячу каламуть. А Пашина фальшива усмішка ніяк не виходить з голови.

— Все добре, — тихо каже Яр, не відриваючи погляду від дороги. — Ми просто... мусимо трохи розслабитися.

— Розслабитися? — дивлюсь на нього, не розуміючи, як після такого можна бути спокійним.

Він раптом усміхається кутиками вуст — уперше за цей день по-справжньому.

— Так. Влаштуємо собі... мінісвяткування. Без камер і зайвих людей.

І змінює маршрут.

Машина звертає з міста на широку трасу, а потім — вузька дорога між соснами, і за кілька хвилин я бачу вивіску: «Forest Hall. Ресторан і заміський готель».

— Яр… — починаю, але він лише коротко каже:

— Просто довірся мені.

Біля входу вже чекає адміністраторка, усміхнена, в ідеальній формі. Аліна й Саша сповнені емоцій, вони сяють.

— Нічого собі! — вигукує Саша. — Ти це серйозно? Такий ресторан!

Яр киває, відчиняє двері перед нами і запрошує:

— Заходьте, пані Холод.

Його голос звучить спокійно, навіть трохи грайливо, але від того, як він вимовляє пані Холод, мені стає гаряче.

Всередині — просторо, запах ванілі, хвої й випічки. Усе в теплих кольорах, камін потріскує, а крізь великі вікна видно озеро.

Малого одразу зачаровує дитяча зона з кольоровими кубами й дерев’яними машинками. Аніматорка кличе його, показує іграшки. Владик тягнеться туди, активно розповідає щось мовою, з якої мені ще дуже мало слів зрозумілих. Проте коли до нас підходить няня і пропонує взяти його на ручки, він дивиться на мене — і, коли я киваю, охоче йде до неї. 

— Який у тебе сміливий син, — тихо каже Аліна, усміхаючись.

Я тільки знизу плечима. Мені і самій неспокійно залишати його на чужу людину, але врешті я розумію, що тут з усіх сторін камери і ми будемо поруч. І якщо вже він сам захотів… чому б ні? 

Ми проходимо в ресторан. Нам виділяють столик біля панорамного вікна, звідки видно ліс і легкий дощ, що сиплеться тонкими нитками.

Яр бере меню, перегортає його швидко, впевнено, а тоді віддає мені.

— Замовляй, що хочеш. Сьогодні можна все.

— Навіть шампанське? — запитує Саша з блиском в очах.

— Навіть шампанське, — усміхається він. — У нас же весілля.

І я помічаю, як дівчата дивляться на мене — з ніжністю, цікавістю, трішки з гордістю. А я відчуваю, як у горлі стоїть клубок.

Весілля.

Слово звучить так гучно, що хочеться сховатися.

Я роблю ковток води, щоб зняти напругу. І поки вони обговорюють меню, думаю тільки про одне — як дивно швидко змінилося моє життя.

Учора я була жінкою, що тікає від минулого. А сьогодні — сиджу в білому костюмі навпроти чоловіка, який офіційно називається моїм чоловіком.

І чомусь мені зовсім не страшно. Навпаки — спокійно. Наче десь глибоко всередині я знаю, що зробила правильно.

— То що святкуємо? — підморгує Саша, коли офіціант відходить. — Весілля? Чи втечу від журналістів?

Яр усміхається краєчком губ:

— Обидва пункти звучать непогано.

— Тоді я візьму десерт одразу, — каже Аліна й підтягує до себе меню. — Треба ж якось підсолодити життя новоспеченій парі.

Я сміюся, намагаючись не показати, як у мене горять щоки.

— Який десерт? Ми ще навіть не замовили головне, — намагаюся перевести розмову.

— Добре, — усміхається вона. — Тоді пасту з морепродуктами. А ти, пані Холод?

— Лосось із овочами, — відповідаю автоматично.

— А я — стейк, — каже Яр і зупиняє погляд на мені. — Ти впевнена, що не хочеш чогось серйознішого?

— Ні, я… не голодна, — кажу, але шлунок зрадницьки бурчить.

Він ледь помітно усміхається.

— Тоді я поділюся своїм, — тихо додає, майже шепотом.

Його слова звучать просто, але чомусь у грудях щось стискається. Не можна. Не можна дозволяти собі такі думки.

Коли приносять страви, я відчуваю, як уся напруга поволі спадає. Їжа виглядає розкішно — ароматний соус, хрустка скоринка, свіжі овочі. Навіть звичайний хліб здається тут святом.

— То що, — Саша піднімає келих шампанського, — за молодят?

Я ніяково усміхаюся.

— Без зайвих церемоній, гаразд?

— Ну хоч трошки, — жартує Аліна. — Хто знає, може, це доля?

Яр піднімає келих і дивиться просто на мене.

— За Влада, — каже спокійно.

Келихи тихо дзенькають. Мені здається, що його погляд торкається мене так само, як і той ранковий поцілунок — невидимо, але глибоко.