Глава 29. Яр

Я не думав, що день, який мав бути чисто формальністю, може відчуватися так дивно. І правильно, і неправильно водночас.

Зранку вся хата метушиться. Аліна з Сашею збирають малого, який не хоче вдягати черевички. Ліза ходить із чашкою кави, заплітає волосся в недбалий пучок, а потім кудись зникає до кімнати. Коли виходить — я на мить просто забуваю, що дихати треба.

Білий штанний костюм. Легкий, елегантний, не викликаючий, але… чорт, на ній він виглядає як на обкладинці. Трохи макіяжу, трохи блиску на губах — і ці ясні очі, в яких одночасно спокій і тривога.

— Що? — ловить мій погляд і сміється. — Не годиться нареченій виглядати буденно. А то ще в РАЦСі запідозрять, що в нас фіктивний шлюб. Треба хоч трохи гри.

— Так, — бурмочу, ковтаючи решту слів. Гри… мабуть, але для мене це все менше гра.

Ми виїжджаємо гуртом — я за кермом, Аліна з малим на задньому сидінні, Саша з Лізою поруч. Здається, це радше маленький сімейний виїзд, ніж розпис. Але всередині мене щось гуде — спокій не приходить.

РАЦС невеликий, трохи старий, але в повітрі пахне квітами. Черги майже немає, і все відбувається надто швидко. Заповнені бланки, коротке пояснення чиновниці, два підписи. А потім — оте саме речення, яке раніше мені здавалося порожнім звуком:

— Тепер ви — чоловік і дружина. Наречений може поцілувати наречену.

Я бачу, як Ліза злегка завмирає. Вона навіть не піднімає очей, просто опускає погляд додолу, наче чекає підказки. І тоді я нахиляюся.

Не думаю. Не планую. Просто торкаюся її губ.

Легко. Обережно. Як щось заборонене, але потрібне.

І раптом цей короткий поцілунок розгортається в мені, як вибух. Усе тіло відгукується — нерви, шкіра, пальці, дихання. Вона пахне кавою і чимось теплим, домашнім. Її губи м’які, трохи тремтять, і це доводить мене до безумства.

На мить забуваю, що поруч стоять інші, що це лише папірець. Забуваю навіть, що це — фікція.

Є тільки вона, її подих і те, як серце гупає десь у грудях.

Коли відводжуся, Ліза зніяковіло усміхається, наче не знає, що робити з руками. А я просто дивлюся на неї й думаю:

Якщо це — удавання, то я не хочу, щоб воно закінчувалось.

Її очі зустрічаються з моїми, і я бачу там щось, що, можливо, краще не називати.

— Ну що, пані Холод? — тихо кажу, вдаючи спокій.

Вона усміхається — майже ніжно.

— Звучить грізно.

— І гарно, — додаю я.

Аліна аплодує, Саша сміється, малий тягне руки до Лізи, і все навколо перетворюється на м’яку, трохи сюрреалістичну мить.

А я стою й розумію: вона навіть не уявляє, наскільки це для мене не фікція.

І наскільки я вже не можу відокремити реальність від того короткого поцілунку.

Коли ми виходимо з РАЦСу, мені здається, що повітря стало іншим. Світлішим. Вона йде поруч, тримає в руках маленьку теку з документами, а я дивлюся, як сонце пробивається крізь її волосся — і ловлю себе на тому, що посміхаюсь, мов ідіот.

А потім — клац.

Іще одне.

І ще.

Камери. Блискавки спалахів. Гомін.

— Та що за… — стискаю щелепи.

Ліза розгублено озирається, намагається прикрити обличчя рукою, але вже пізно — нас обступили з усіх боків. Хтось вигукує моє ім’я, інший питає, чи це правда, що я одружився потай.

І саме в цю мить між натовпом проступає знайома постать.

Паша.

У руках — великий букет білих лілій, наче він щойно вийшов із магазину квітів. І посмішка — широка, показна, фальшива до відрази.

— Ну ось ви й подружжя, — каже, роблячи крок ближче. — Вітаю, брате. Нарешті й ти вирішив жити по-людськи.

Його голос звучить гучно — так, щоб усі журналісти почули.

Я стискаю кулаки, але він уже простягає руку.

Я не хочу торкатися його. Не хочу давати привід. Але десятки об’єктивів ловлять кожен рух — і я змушений потиснути.

— Дякую, — сухо відповідаю.

Він обертається до Лізи, розцвітає ще ширше:

— І, звісно, для прекрасної нареченої.

Подає їй букет. Вона бере його, хоч я бачу, як її пальці трохи тремтять.

— Вітаю, пані Холод, — додає Паша й нахиляє голову. — Гарне прізвище, гарна пара.

— Дякую, — тихо каже Ліза, але навіть не дивиться йому в очі.

Папараці клацають, вигукують:

— Яре, усміхніться! Станьте ближче!

— Це правда, що ваш брат теж був запрошений на церемонію?

— Пані Холод, як ви почуваєтесь у ролі дружини мільйонера?

— Пане Яре, чия це дитина? Чи правда, що це ваш син?

Усе це перетворюється на хаос. Люди, спалахи, чужі голоси.

Я беру Лізу за руку, ховаю її за себе й різко кажу:

— Годі.

І тягну до машини. Позаду біжать дівчата з малим на руках.

Паша усміхається, махає на прощання, знаючи, що всі камери знімають цей «сімейний момент».

Коли дверцята авто грюкають за нами, я ще бачу в дзеркалі, як він стоїть з тією своєю посмішкою, тримаючи руки в кишенях.

Ніби щойно виграв якусь партію. А я відчуваю, як кров гуде в скронях, і розумію — він не прийшов привітати. Він прийшов зіпсувати. В тепер зробить усе, щоб це весілля не було навіть фікцією — а просто пасткою для нас обох.