Глава 28. Ліза

Усе, що сталося біля входу, знову і знову прокручується в голові, мов заїжджена плівка. Паша, його перекошене від люті обличчя, троянди, колючі, як сама правда, — і Яр, який встигає саме тоді, коли я вже думаю, що не витримаю.

Тепер у домі знову спокійно. Лише трохи надто тихо.

Аліна принесла аптечку, щось там бурчала, мов турботлива мама, коли бинтувала мені руку.

— І як тебе у ті троянди занесло? Могла б падати лівіше, там все ж лілії, — сердиться, але очі теплі. — Добре, що не глибоко. Але подряпини треба дезінфікувати.

— Не переймайся, — кажу. — Нічого страшного.

— Ну так, ти ж у нас залізна леді, — усміхається. — Тільки будь обережна. Малому ти потрібна ціла.

Вона йде на кухню, а я лишаюся у вітальні. Владик бігає навколо дивана, вчиться тримати рівновагу. Сміється, коли падає на подушку, і сам хихоче з того, який він смішний.

Я підхоплюю його, притискаю до себе.

— Повільніше, мій герой, — шепочу, цілуючи в тім’я. — Ще трохи — і бігатимеш марафони.

Але думки все одно повзуть до того моменту біля будинку. І до нього — Яра.

Він сидить на дивані навпроти, ноутбук на колінах, погляд спокійний, але… я відчуваю його.

Він мовчить, працює, але кожен раз, коли я піднімаю очі — ловлю його погляд.

Я намагаюся говорити про щось буденне, аби розрядити повітря:

— Влад зовсім не схожий на Марину. — Голос виходить тихим, але чітким.

Він піднімає брову, чекає продовження.

— Зате трохи схожий на Пашу, — додаю. — І, може, трохи на тебе.

Яр відводить очі. Здається, не хоче продовжувати тему.

Але я не зупиняюся.

— Головне, щоб характером не був схожий. — Усміхаюся ледь помітно. — Хай буде добрий, спокійний.

— Якщо на мене, то не вийде, — бурмоче він. — Я не найкращий приклад. Поганий вихователь, мабуть. Не знаю, що зробив не так, але Паша… виріс, як виріс.

Його голос тихий, втомлений. Я бачу, як він зводить пальці докупи, стискає їх, ніби боїться, що щось розсиплеться, якщо відпустить.

— Ти не винен, — кажу. — Кожен сам обирає, ким бути. Ти зробив, що міг. Інакше б не було цього всього — дому, людей поруч. Ти… чудовий.

Він піднімає на мене погляд — довгий, вдячний.

— Аліна ж он яка чудова, — додаю з усмішкою. — І це ж теж твоя заслуга.

— Аліна сама по собі світла, — відповідає він, але я помічаю, як у нього м’якшають очі.

І вперше відчуваю — не просто вдячність, а щось глибше, тепліше.

Влад тим часом підповзає до мене, тицяє у бинт пальчиком і каже:

— Ма!

Я не встигаю нічого сказати, бо Яр теж усміхається.

І ця мить — коротка, майже крихітна — здається чимось більшим за все сказане.

Мов би саме вона й є початком чогось справжнього.

— Дивно, — тихо каже Яр після довгої паузи. — Як ти на нього дивишся.

Я саме сиджу на килимі, спостерігаючи за малим, який, тримаючись за край дивана, робить свої перші невпевнені кроки. Його маленькі ніжки, його зосереджене личко — від цього стискається серце. Я підводжу очі й усміхаюся:

— А як я дивлюся?

— Так, ніби він… твій. — Він опускає ноутбук на коліна, і в цей момент його увага повністю переходить до мене. — Ніби народився від тебе.

Він говорить це без осуду, просто з подивом і з тією новою м’якістю в голосі, що з’явилася в ньому лише останнім часом. Його слова зачіпають щось глибоко всередині.

Я не відводжу погляду. Потім тихо зітхаю. Відчуття оголеної правди завжди трохи болюче.

— Може, тому, що своїх мені не судилося, — кажу я рівно, хоча відчуваю, як голос трохи тремтить. — А цього малого я бавлю з народження. Пам’ятаю, як він уперше схлипнув, як спав у колисці, як сміявся, коли вперше почув музику. Він для мене — рідний, Яре. По-справжньому.

Яр дивиться на мене довго, його очі вивчають мої. Потім він зсувається ближче, кладе руку на спинку дивана, ніби створюючи невидимий захисний бар’єр навколо нас двох і малого, який саме впав на м’яку подушку і почав дзвінко сміятися.

— Я захоплююся тобою, — каже він тихо. Його слова огортають, як теплий плед. — Ти робиш те, чого не зміг би я. Любити без причин. Без зобов’язань. Просто тому, що серце так велить.

Я відчуваю, як щоки червоніють, опускаю погляд. Малий тягне до мене ручки — і я беру його на руки, саджаю на коліна. Відчуття його маленького тільця, його запаху — це моя найбільша радість.

— А ти сам? Ми теж тобі чужі, але ти дбаєш про нас. Захищаєш, — усміхаюся я крізь легку вологу в очах.

— Але він — моя родина, а ти його мама, — додає він, спостерігаючи, як малий тицяє пальцем мені в ніс, — Певно, любов сильніша за будь-яку кров.

Я сміюся, і малий повторює за мною, його щирий сміх розливається кімнатою, наповнюючи її теплом.

Яр відсуває ноутбук остаточно, нахиляється й торкається рукою голови хлопчика — потім легенько мого плеча. Цей дотик здається таким природним, таким правильним.

— Але ти маєш думати і про своє життя. Мені здається, Яре, ти надто зациклився на ролі захисника. Я розумію, після смерті батьків ти дбав про брата і сестру. Але вони вже майже дорослі. Тобі б свою сім'ю створювати, а не брати відповідальність за братові помилки…

Він пильно дивиться мені в очі. В цю мить між нами щось таки спалахує.

— Може я якраз про себе і думаю? — каже він напівжартома, але в голосі звучить щось таке справжнє, щось, чого я чекала, не наважуючись зізнатися собі.

Я дивлюся на нього, не знаючи, як відповісти, боячись порушити момент невдалим словом. Просто мовчу. І малий, наче розуміючи щось лише йому відоме, сміється ще голосніше — так щиро, що ми обоє не втримуємося й теж сміємося.

Уперше за день — просто, легко, по-справжньому. Наче все, що було до цього, було лише прелюдією до цього тихого, інтимного моменту. Моменту, коли наша фікція перестала бути такою вже й фіктивною.