Глава 27. Яр

Дорога додому здається нескінченною. Асфальт миготить під колесами, а стрілка спідометра давно перевищила дозволену межу. Я навіть не зважаю — просто тисну на газ. Усередині все клекотить.

Паша мав приїхати ввечері. Ми домовлялися. Я встиг би повернутися, Владик би спав, Ліза була б спокійна.

Але ні. Цей бісів Пашка вирішив з’явитися раніше — саме тоді, коли все тільки почало ставати на місця.

Я навіть планував… показати їй місто, ту стару кав’ярню біля набережної, де роблять найкращі булочки з корицею. Вона любить солодке — я бачив, як очі в неї світяться, коли Аліна приносить випічку. Хотів просто дати їй трохи нормального дня.

А натомість — папараці, галас, а тепер ще й він.

— Тримайся міцніше, — кажу коротко.

Ліза мовчить. Вона дивиться у вікно, і я бачу, як її плечі напружені.

Коли під’їжджаємо до маєтку, ворота вже відчинені. На подвір’ї — чужа машина. Чорний седан Паші.

Мене всередині стискає.

— Залишайся біля мене, — кажу, виходячи з авто.

Але вона навіть не чує — біжить одразу до будинку. Я ледь встигаю за нею.

І в ту мить, коли вона переступає поріг, просто влітає в нього.

Паша стоїть на порозі з тією самою зверхньою усмішкою.

— О, наша майбутня пані Холод, — тягне він з огидною насолодою. — Уже чутки дійшли. Нарешті вирішила забезпечити собі місце під сонцем?

Я ледве стримую себе, щоб не врізати одразу. Просто не встигаю, бо вона одразу відповідає.

— Не тобі про це говорити, — холодно випалює Ліза, але голос тремтить.

— А мені здається, саме мені, — посміхається Паша, роблячи крок до неї. — Ти ж від мене відвернулася. Не захотіла — а тепер, диви, одразу до мого брата в ліжко. Чому саме він, а? Я молодший, гарячіший. Ти просто втратила шанс.

Я бачу, як її очі темніють.

— Переживу.

— А може ще не все втрачено, мм? Що скажеш? 

— Скажу, що краще б землю їла, ніж торкнулася тебе, — випалює вона.

На мить — тиша. Потім він сміється, глухо, зло.

— То їстимеш, — шипить, і раптом різко штовхає її назад — у квітник, під клумбу біля дверей.

Вона падає. Я чую хруст гілок, бачу, як обличчя Лізи перекошується від болю — троянди, кляті троянди, залишають криваві подряпини на руці.

Далі все відбувається, як спалах. Я підбігаю, і перше, що роблю — б’ю. Раз. Просто в щелепу.

Паша відступає, падає, ловить рівновагу, кричить:

— Ти збожеволів?! Через якусь хвойду?!

— Ще слово — і я забуду, що ти мені брат, — гарчу.

Ми дивимося один одному в очі. Він бачить, що я не блефую. І, мабуть, уперше в житті відступає.

Піднімає сумку, кидає:

— Добре. Тоді живи з нею. Подивимось, скільки витримаєш.

І йде. Просто йде.

Я повертаюся до Лізи. Вона сидить на землі, подерта сукня, подряпана рука. Але не плаче. Лише дихає важко.

— Ти не поранилася? — питаю, нахиляючись до неї. А тоді просто пригортаю до себе. Міцно. Сильно. Наче справді хочу сховати в обіймах від усього світу.

Вона хитає головою.

— Все добре. Я до Влада.

Я намагаюся втримати її за плече, але вона відсторонюється й майже біжить усередину.

Я йду слідом, але зупиняюся на порозі спальні.

Саша стоїть біля ліжка, бліда, перелякана.

Владик грається на ліжку спокійно, навіть не здогадується, що світ за дверима вибухнув.

Ліза сідає поруч, нахиляється, торкається малого чола. Обіймає його. І я бачу, як її пальці ледь-ледь тремтять.

Саша кидає на мене розгублений погляд:

— Я бачила, — шепоче. — Він штовхнув її…

Я мовчу. Мені соромно за свого брата.

А тоді Ліза обертається до мене. Погляд спокійний, але очі блищать.

— Дякую, — каже. — Що знову став на мій бік.

І перш ніж я встигаю щось відповісти, вона встає, бере Владика на руки й… обіймає мене.

Малий між нами, її волосся пахне трохи м’ятою і яблуками.

Я обіймаю у відповідь — не думаючи, не зважуючи. Просто знаю, що це правильно. І вперше за довгий час у мене всередині — тиша.

Тиша, в якій є тільки вона, я і цей малий, що дихає між нами. 

Моя родина, навіть якщо поки лише на папері.