Глава 26. Ліза

Мені всю ніч сниться те, як він нахиляється ближче, як тепло його долоні лягає на мою руку — і як короткий, зовсім невинний дотик губ торкається моєї щоки.

Сонце ще не встигло піднятися, а я вже лежу з відкритими очима, дивлюся у стелю і усміхаюся сама собі, наче дурненька. Це ж просто подяка. Просто… жест. Але ті кілька секунд не йдуть із голови.

Я ловлю себе на думці, що згадую не лише поцілунок, а й його погляд — уважний, м’який, ніби він бачить у мені не просто жінку, з якою уклав угоду, а когось більшого. І це страшенно збиває мене з пантелику.

Коли виходжу до кухні, тримаючи Влада на руках, серце б’ється швидше. Він уже там — у звичній сорочці, злегка розстібнутій біля коміра, з чашкою кави в руці. Виглядає спокійно, впевнено, наче нічого особливого між нами не сталося. Певно, так і є. Нічого особливого. Але я чомусь ніяковію.

— Доброго ранку, — кажу йому, і сама чую, як голос ледь тремтить.

— Доброго, — відповідає він, коротко, але з тією ледь помітною усмішкою, яку я вже встигла розпізнати як його “особисту”.

Аліна крутиться біля плити, смажить млинці, Саша бере в мене Влада і сідає з ним грати на підлозі. І от у якусь мить Яр ставить чашку на стіл і говорить зовсім просто, ніби обговорює погоду:

— Ми з Лізою вирішили одружитися. І усиновити Влада спільно.

Саша аж підстрибує від радості.

— Нарешті! — вигукує вона. — Я знала, що ви зробите це!

Здивовано дивлюся на неї. Вона на це сподівалася? Я собі навіть уявити такого не могла.

Аліна, вся в захваті, відразу сипле питаннями — коли, де, у чому, які квіти, яка сукня.

Яр піднімає руки, стримуючи запал:

— Без церемоній. Просто формальність.

Я додаю, хоч і відчуваю, як слова колються десь усередині:

— Так, це лише на папері.

У цей момент я ловлю його погляд. Він дивиться на мене не так, як мав би дивитися чоловік, що домовився про фіктивне весілля. Його очі спокійні, але глибокі — в них є щось тепле, що заперечує всі наші домовленості.

Я відводжу погляд першою.

Після цього ми сідаємо снідати всі разом. Аліна ставить на стіл тарілку з гарячими млинцями, Саша жартує, що треба відзначити “передвесільну” новину, Влад весело лепече щось своє, а мені дивно затишно серед цього всього.

Ловлю себе на думці, що майже не бачу прислугу. Всіма справами здебільшого займається Алінка. Клінінг приходить двічі на тиждень, а кухарка мені майже на очі не трапляється.

Яр наливає мені чай, навіть не питаючи — наче вже знає, як я люблю.

— Після сніданку поїдемо, — каже він тихо, майже буденно, але тон у нього такий, що сперечатися не хочеться. — До РАЦСу. Подамо заяву.

Я киваю.

— Гаразд, сьогодні так сьогодні.

І це “гаразд” звучить спокійно, але всередині все тремтить. Бо, хоч я й повторюю собі, що це формальність, що ми просто граємо ролі, — серце не слухає.

— Їдьте, не хвилюйтеся. Ми доглянемо малого, — в один голос щебечуть дівчата.

Я цілую Влада в пухкі щічки, збираюся і ми з Яром виходимо надвір. Осіннє повітря свіже, небо світиться крізь хмару туману. Ми мовчимо дорогою до машини. Я боюся навіть подивитися на нього — не тому, що страшно, а тому, що занадто багато всього відчуваю.

Коли він відчиняє мені дверцята автомобіля, на мить наші руки знову торкаються. І все, що здавалось угодою, починає тріщати по швах.

Ми їдемо подавати заяву до РАЦСу. А я думаю: можливо, не все у цьому житті буває “лише на папері”…

РАЦС виявляється тихим і трохи сумним місцем — блідо-зелені стіни, запах старого лаку і той самий блискучий журнал на столику, де майбутні наречені підписують заяви.

Я сиджу поруч із Яром і відчуваю, як долоні пітніють, а серце вистрибує з грудей. Вперше я приходила сюди в пишній сукні і з веселою усмішкою, вдруге — в сльозах і з розбитим серцем. А сьогодні… Сьогодні мене переповнює невпевненість, вдячність… і, все ж, хвилювання. Ще трохи страх. І… звісно, надія.

Це ж просто папір. Просто підписи. Формальність, як він казав.

— Паспорт, будь ласка, — чемно просить працівниця.

Я подаю. Її погляд ковзає між мною і Яром, і вона мимоволі усміхається — наче ми й справді пара.

— Дата весілля? — запитує вона.

Яр дивиться на мене.

— Найближча можлива, — спокійно відповідає. — Хочемо оформити послугу “Шлюб за добу”.

— Звісно. Вам підійде завтра дванадцята година?

Я киваю, бо говорити не можу. Пальці злегка тремтять, коли я беру ручку і підписуюся у графі “Наречена”. Яр — поруч, його рухи впевнені, рівні, а я ледве не чую, як стукає серце.

— Готово, — каже жінка, ставлячи печатку. — Чекаємо вас завтра. Вітаю!

Ми виходимо на вулицю. Повітря пахне дощем. Осінній вітер б’є в обличчя, але мені легше дихати. Ми зробили це.

Я полегшено видихаю — аж поки не бачу біля сходів двох чоловіків із камерами.

— Яр! — шепочу, торкаючись його рукава. — Вони нас фотографують.

Він миттєво змінюється — обличчя стає холодним, жорстким, як у людини, що звикла тримати все під контролем.

— Ігноруй, — каже коротко. — Не дивись у їхній бік.

Але об’єктиви клацають, спалахи б’ють у вічі. Один із чоловіків вигукує:

— Ярославе Холод, це правда, що ви одружуєтеся? Хто ця жінка?

Яр бере мене за руку — міцно, впевнено.

— Це моя наречена, — каже він твердо. — Більше коментарів не буде.

І ми йдемо. Просто йдемо, не озираючись, хоча серце стукає так голосно, що, здається, його чутно на всю вулицю.

Вже в машині він заводить двигун і саме тоді лунає дзвінок. На екрані — Аліна.

— Так, — відповідає він коротко.

І я одразу чую її схвильований голос через динамік:

— Яре, Паша приїхав! Без попередження! Я сховала Влада і Сашу в спальні, але він каже, що має право бути в домі! Він… розлючений. Їдьте швидше! Не знаю, що від нього можна чекати…

Яр стискає кермо так, що кісточки пальців біліють.