Глава 25. Яр

Іноді рішення, які здаються неможливими, ухвалюються надто легко. А може — просто тоді, коли вони правильні, все стає на свої місця.

Я не очікував, що запропонувати їй стати моєю дружиною буде так просто. Наче все само собою зрозуміло. І не очікував, що вона погодиться так тихо, без сцени, без днів роздуму. 

Наче знала, що так і буде. Наче ми обидва давно йшли до цього моменту, просто ще не усвідомлювали.

Дорогою додому ми майже не говорили. Її руки тремтіли, хоч вона намагалася це приховати, а я відчував дивне тепло десь у грудях — не тривогу, не сумнів, а саме спокій. Вперше за довгий час.

У домі все тихо. У вітальні вимкнене світло, коридор освітлений лише нічником.

— Перевіримо малого? — питаю.

Вона киває, і ми обережно заходимо до дитячої, суміжної з її кімнатою.

Влад спить. Маленькі кулачки притиснуті до грудей, дихає рівно. На мить навіть здається, що все, через що ми пройшли, було лише сном.

— Добраніч, — шепоче Ліза.

Її голос м’який, ледь чутний.

Я маю вийти. Маю просто сказати “на добраніч” і залишити її відпочити. Але стою на місці, дивлюся на неї.

Тонка фігура в світлі лампи, трохи втомлене обличчя, і в очах — змішані страх і довіра.

— Лізо, — кажу нарешті, — дякую.

Вона здивовано зводить брови.

— За що?

— За те, що погодилась. І що… довірилась мені. — Я усміхаюся. — Ти навіть не уявляєш, наскільки це все полегшило. Я не змушує тебе шкодувати. На мене можна розраховувати, сім'ям для мене святе. А ви тепер теж моя сім'я.

Вона хоче щось відповісти, але я, не даючи собі часу подумати, нахиляюсь і торкаюся її щоки губами.

Коротко, майже невинно.

І все ж цього дотику достатньо, щоб між нами пролетіла іскра.

Вона дивиться на мене широко розкритими очима — розгублено, майже перелякано.

А я просто усміхаюсь і тихо кажу:

— Спи спокійно.

І виходжу.

У кабінеті темно. Тільки монітор комп’ютера відблискує в темному склі.

Я сідаю в крісло, відкриваю теку з досьє, яку кілька тижнів тому передав детектив.

Ліза Мироненко.

Вихованка дитбудинку, потім технікум, короткий шлюб, кілька викиднів… Після розлучення — випадкові роботи, переїзди.

У поліційних базах чисто. Жодних зв’язків з криміналом, жодних тіней у минулому.

Тільки багато болю.

Я гортаю сторінки й ловлю себе на тому, що вже давно не бачу тексту.

Перед очима — її погляд, коли вона сказала «я згодна».

Без надриву, без гордості. Просто так — як людина, яка нарешті перестала боротися з долею.

Усвідомлюю чітко, як ніколи: вона мені подобається. І не тому, що гарна чи ніжна. А тому, що справжня. Бо навіть у страху вона не втрачає гідності.

Телефон різко дзвонить, вириваючи мене з думок.

Погляд ковзає по екрані — Паша. Я стискаю щелепу. Відповідаю.

— Чого ти хочеш?

— Та ти що, навіть не привітаєшся? — його голос нагло веселий. — Чув, ти там влаштував шоу з журналістами. Гарно вийшло, брате.

— Це ти її прислав? — різко питаю.

— Кого? — прикидається неуважним. — Ти ж знаєш, я не цікавлюсь пресою.

Я не вірю жодному слову.

— Забудь дорогу сюди, — кажу твердо. — У тебе немає дому.

— О, почалося. Не драматизуй, — його голос стає холодним. — Я завтра заїду. Хочу забрати деякі речі.

— Я сказав — у тебе немає дому.

— Яр, не роби з себе суддю. Мені треба кілька особистих речей. І все. Це дім наших батьків. Вони були б раді, якби знали, що мені заборонено заходити?

Я замовкаю. Бо знаю, що він не зупиниться. Якщо не впущу його завтра — він знайде інший спосіб проникнути.

— Добре, — кажу крізь зуби. — Завтра. Але під наглядом охорони.

— Як скажеш, — у його голосі ледь чутна насмішка. — До зустрічі, брате.

Лінія обривається. Я сиджу ще кілька хвилин у темряві, слухаючи тишу. Потім погляд знову падає на теку з її ім’ям. Захищати їх — це тепер мій вибір. І я зроблю все, щоб його ніхто не поставив під сумнів.