Глава 24. Ліза

Я не одразу зрозуміла, що він щойно сказав.

Стою, втупившись у нього, наче вмовляю себе, що почула неправильно. Але ні — Яр дивиться просто в очі, спокійно, без жодної іронії. Його погляд рівний, голос упевнений, наче він говорить про щось буденне: не про шлюб, а про новий контракт чи угоду.

Він зітхає й відводить погляд.

— Ми подамо заяви в РАЦС, нас розпишуть швидко, це тепер не проблема. Потім почнемо процес усиновлення. Все буде фіктивно, Лізо. Без романтики, без зобов’язань. Просто формальність. Ти й малий будете в безпеці.

Я мовчу. Лише слухаю, як він пояснює, що це нібито допоможе мені з документами, що так зможе офіційно «закрити питання» з Пашею, з журналістами, з опікою — з усім світом.

— Я скажу пресі, що приховував сім’ю. Хотів приватності, — додає він. — Ти ж знаєш, я можу це зробити переконливо. Ти не будеш “мамою мого сина”. Ти будеш моєю дружиною. Інший статус. 

Я слухаю, але десь усередині мене все стискається від жаху.

Фіктивний шлюб. Слово «шлюб» лякає мене навіть без цього уточнення. Бо кожен раз, коли хтось говорив «родина» — я втрачала.

— А якщо я не погоджуся? — питаю тихо.

— Тоді втратиш можливість бути мамою Владислава офіційно, — відповідає він. Без жорстокості, але твердо, як факт. — Я не хочу цього, але ти знаєш, як усе влаштовано. Пашка не відступить. Ти сама бачила, на що він здатен.

Його слова падають у мене, як каміння у воду. Без звуку, без бризок — тільки тяжкість.

Перед очима спалахує спогад: темна лікарняна палата, холодний метал ліжка, і лікар, що не дивиться в очі, коли каже, що «знову не вийшло». Біль, розпач, гнівна увесь світ, що мені відмовляє у щасті бути матір’ю. Одвічні питання, що роздирають душу: “Чому я не можу виносити здорове маля? Що зі мною не так?”. 

Здавалося, Владик залікував мої рани. Але ні, вони просто сховалися. Розкрилися пилюкою буденності, в якій купа проблем. А зараз, коли я втрачаю ще одну дитину, вони виявляються геть свіжими. Несправедливо.

Мимоволі згадую і Марину, бліду, знесилену від боротьби. Вона просила, щоб я дбала про її сина. Щоб він не страждав від самотності.

Я зціплюю зуби. Відчуття, ніби у мене немає вибору, зводить із розуму. Але й правда — його немає. Не тепер.

Яр дивиться, але не тисне. Він просто стоїть поруч, чекає.

І в якийсь момент я чую свій голос — глухий, тремтячий, ніби не мій:

— Я згодна.

Він на мить заплющує очі, ніби відпускає напруження, яке тримав весь цей час.

— Добре, — каже. — Я все організую.

А тоді додає, вже тихіше:

— Якщо колись ти зустрінеш когось і закохаєшся — просто скажи. Ми розлучимося без драми. І я теж обіцяю: не приховуватиму, якщо моє серце обере когось. Але зараз мені не до цього і тобі, як я розумію, теж. Ми просто домовляємося спільно дбати про цю дитину. Давай будемо ставитися до нашого союзу так?

Я киваю. Але всередині мене все перевертається.

Бо я вже не певна, що вийду з цього шлюбу без втрат. І страшно подумати, що втратити можу не лише свободу — а й серце.

Він на мить завмирає, потім повільно киває, наче згадує, що тримає в руках оксамитову коробочку, в якій сяє обручка.

— Тоді… нехай хоча б виглядає правдоподібно.

Я завмираю.

— Та це не обов'язково.

— Це просто символ, — пояснює він. — Ти можеш її не носити постійно.

Він бере мою руку — і я відчуваю, як долоня обпікає. Холодне золото торкається шкіри. Просте кільце. Нічого особливого. Але чомусь дихати стає важче. Не тому, що мені неприємно, а бо минулий шлюб не приніс мені очікуваного щастя. А що принесе цей?

Ми ще стоїмо так, коли позаду чується сміх.

Я озираюся — до нас наближаються дві знайомі фігури. Софія й Марта. Учорашні дівчата.

І, як на зло, саме в ту мить Яр ще тримає мою руку.

— О, кого ми бачимо! — протягує Софія з тією ж посмішкою, що завжди трохи нагадує хижу маску. — Нарешті знайшов час для компанії?

Її погляд ковзає вниз, на мою руку. І зупиняється.

На кільці.

— О, — тихий, але виразний видих. — Це що, новина?

Марта округлює очі, Софія робить крок ближче.

— Яре, ти жартуєш?

Він спокійний.

— Не зовсім, — відповідає коротко. — Ми з Лізою вирішили узаконити наші стосунки.

Софія кліпає.

— Узаконити? О, як швидко! Ми ж бачилися лише вчора, і ти навіть не згадував…

Вона дивиться на мене з тою ввічливою отрутою, яку я впізнаю безпомилково.

— Вітаю, — додає. — Сподіваюся, хоч медовий місяць не фіктивний?

Я завмираю, але Яр легенько торкається мого ліктя.

— Гарного вечора, Софіє, — каже він. — Ми йдемо.

І тягне мене далі, в бік річки. Мовчимо. Лише шум хвиль і далеке биття мого серця. Я дивлюся на обручку, що блищить у світлі ліхтарів, і думаю: «Тепер дороги назад немає».