Глава 23. Яр

Я довго сиджу в кабінеті, переглядаючи документи, але думки вперто не тримаються на місці. В голові лише один образ — Ліза з малим.

Її тиха усмішка, коли він засинає на руках. Її обережні рухи, коли вона щось шепоче дитині.

І те, як її очі різко потемніли, коли я сказав, що треба буде зробити “заяву”.

Вона не зрозуміла, про що я, та, мабуть, і не треба було говорити так прямо.

Але часу вже немає.

Дзвінок юристу лише підтвердив те, в чому я і так був упевненим.

Якщо ми з Лізою не одружені — усиновити хлопчика може лише хтось один. Спільне усиновлення можливе тільки для подружжя. А я не хочу вибивати землю в неї з-під ніг, бо в випадку, якщо батьком дитині офіційно стану я, вона залишатиметься нянькою. А якщо я дозволю їй бути мамою, то з її характером я не матиму на неї жодного впливу. А мені не байдуже ця дитина. Може надто загострене почуття відповідальності? Не знаю. Проте відколи вони з’явилися в моєму житті, я не маю спокою.

Отже, вихід лише один. І замість того, аби відчувати очікуваний в такій ситуації спротив, я чомусь усміхаюся, мов останній кретин. Знайшов чому радіти. Адже я фактично знову підчищаю за братиком. Було б логічно його змусити одружитися з Лізою, але мучити її спілкуванням з цим виродком. Та й від однієї думки, що він торкатиметься її, мене корчить. Тьху ти, Яре! Що ти причепився до неї?

А ще — сьогодні біля воріт я побачив журналістку.

Вона стояла за парканом, тримала фотоапарат і телефон, щось шепотіла у диктофон.

Охорона її прогнала, але вона прийде знову. А це означає, що якщо вони дізналися про Лізу — її життя знову перетвориться на пекло. Я маю діяти на випередження 

***

Після вечері я наздоганяю її в коридорі. Вона саме наближається сходів, волосся розсипалося по плечах, світло з люстри торкається щоки.

— Пройдемося? — питаю тихо.

Вона здивовано підіймає очі.

— Зараз?

— Так. Набережна зовсім поруч. Трохи повітря — і тобі, і мені не завадить.

Вона вагається, але потім киває. Ми беремо плащі і виходимо з дому. Спершу йдемо мовчки. Дивно, але тиша не обтяжує мене. За кілька хвилин ми вже виходимо на освітлену алею, що веде до води.

Ніч тиха, пахне мокрим каменем і свіжим листям.

Ми йдемо повільно. Вона тримає руки в кишенях пальта, я — поруч, стараюся не дивитися занадто відверто, бо кожен її рух вибиває з рівноваги.

— Що сталося? — запитує нарешті. — Ти виглядаєш… інакше.

— Я сьогодні радився з юристом, — кажу обережно. — Ми обговорювали питання опіки і усиновлення.

— Слухаю? — її голос ледь чутний.

— Я спитав його про спільне усиновлення. — Я вдихаю.

— Кажи швидше, прошу. Ти мене лякаєш цими своїми багатозначними паузами… — шепоче вона і притискає руки до грудей. Ми зупиняємося. Повертаюся до неї. Її обличчя лагідно осяює місяць. Кудряві пасма волосся здаються просто-таки золотими. Я не стримуюся і, мало розуміючи свої дії, торкаюся їх пальцями. На дотик шовковисті і ніжні. Але Ліза навіть не ворушиться. Надто уважно вглядається в моє обличчя.

— Є лише один законний спосіб зробити так, щоб ти теж мала право усиновити Влада, — кажу спокійно. Вона дивиться на мене широко розкритими очима.

— Який?

Я усміхаюся, тягнуся рукою до кишені і дістаю оксамитову коробочку з каблучкою. Так чітко бачу шок, що спалахує в її очах ще за мить до того, коли кажу:

— Це одруження.

— Що? — вона навіть відходить на крок. — Ти жартуєш?

— Ні. — Мій голос звучить рівно. — Якщо ми будемо подружжям, ми зможемо усиновити Владика спільно. Не подружжя не може встановлювати дитину. А я не відступлюся. Щоб захистити вас від мого брата, пересудів, матеріальних проблем я можу лише взяти вас під своє крило офіційно.

Вона мовчить, лише очі блищать. Напевно, так минає десь хвилина, а тоді врешті питає:

— Ти хочеш сказати, що… що я маю вийти за тебе заміж?

— Я хочу сказати, що це єдиний шлях. Вибір, авжеж, за тобою. Не обов'язково бути офіційно мамою Влада. Я не забиратиму його в тебе і так.

Вона зводить руки до обличчя.

— Це… це божевілля, Яре. Ми майже не знаємо одне одного. Я… я… та що там я. Ти ж не кохаєш мене. Ти хочеш одружитися з чужою жінкою? Нащо це тобі?

— Лізо, я не кажу, щоб ми жили, як сім'я. Я ж не пропоную щось непристойне. Ми одружимося, всиновимо його і житимемо, як раніше. Якщо ти знайдеш когось, хто тобі до душі, я дам тобі розлучення. Благо, що я не ревнивий чоловік. Але навіть в статусі колишнього подружжя ми матимемо рівні права на дитину.

Вона довго мовчить.

Вітер розвіває її волосся, і на мить вона здається зовсім крихітною, загубленою серед темряви.

— Ти ж можеш просто бути дядьком, — каже тихо.

— Це не обговорюється, — випалюю, щоб вона чітко зрозуміла, а тоді додаю, вже м’якіше: — Ти і так житимеш з дитиною і сестрою, але ще й отримуватимеш гарні аліменти. Хіба погано? Я не ворог тобі, Лізо. Хочеш, відмовся. Але спершу добре подумай. Я просто хочу віддячити, бо ти жінка, яка дбає про мого племінника.

Вона дивиться вдалечінь, на темну воду, де відбиваються ліхтарі.

— Ти дасиш мені розлучення?

— Так, — відповідаю я. — Якщо захочеш.

І тоді вона тихо каже:

— А якщо я погоджуся, що буде далі?

Я дивлюся на неї — і раптом розумію, що це питання не про закон і не про папери.

А про нас.

Але відповідь ще не час вимовляти вголос.