Глава 22. Ліза

Ранок починається з запаху кави. Не моєї — я не п’ю її останнім часом, серце починає калатати, як скажене. Це Аліна. Вона вже прокинулася, щось готує на кухні й мугикає собі під ніс якусь пісеньку.

Я лежу, слухаю її кроки, а Владик сопе поруч у ліжечку. Обличчя спокійне, щічки рожеві, волоссячко м’яке, як пух. І знову ловлю себе на думці, що це диво, що ми взагалі тут, у безпеці.

Учорашня розмова з Яром досі стоїть у голові.

Коли заплющую очі — бачу його погляд. Серйозний, трохи сумний. “Все буде добре”, — звучить у мені знову й знову. І чомусь від цього тепліше. І страшніше водночас.

Двері тихо риплять.

— Ти вже не спиш? — заглядає Аліна з підносом.

На ньому — тост, каша, чай і склянка соку.

— Я подумала, що тобі краще не спускатися сьогодні, — каже. — Спина ж боліла.

— Уже краще, — усміхаюся. — Дякую, що принесла.

— Та що ти, — махає рукою. — Ти тут тепер як своя. І малий — такий зайчик. Я його вчора годину гойдала, поки заснув.

Сміюся, але на очі зрадливо навертаються сльози. Вперше за довгий час хтось так просто піклується. Без натяків, без жалю.

Через пів години заходить Саша. Її кроки — легкі, впевнені.

— Ну що, мамо-героїне, — кидає з усмішкою, — Яр сказав, що ми можемо сьогодні трохи вийти в сад. Повітря корисне.

— Яр сказав? — повторюю. Це він керуватиме нами? Певно, пора до цього звикати. От і влипла ж я. І якщо він усиновить малого… навіть думати не хочу.

— Угу. Бачила його зранку. Щось у дворі перевіряв, з охороною говорив. — Саша присідає біля ліжечка й щипає Владика за носик. — Малий, дивись, твій “татко” знову командує.

Я хапаю її за руку:

— Не кажи так.

— Та я жартую, — знизує плечима вона. Але бачу — очі її м’яшають. — Просто… він не такий, як Паша. Справді дбає про нас.

Я мовчу. Бо про Пашу навіть чути не хочу.

Ми виходимо надвір після обіду. Сад за домом величезний — яблуні, бузок, ялівці, і все доглянуте до найменшої гілочки. Владик сидить у візочку, і я просто штовхаю його алеєю, вдихаючи запах осені. Спина дійсно болить значно менше.

Небо чисте, світло грає на листі. І мені раптом стає спокійно.

Аліна з Сашею йдуть поруч, щось обговорюють, сміються.

І тут у кінці алеї я бачу Яра. Він стоїть, говорить по телефону, але коли помічає нас — одразу кладе слухавку.

— Доброго дня, пане господарю, — дражнить його Саша. — Прийшли перевірити, як живеться на ваших землях.

— Живеться спокійніше, коли тут не бігають цікаві журналістки, — відповідає він спокійно, але кутик губ сіпається.

— Ну все, — каже Саша. — Ми пішли подивимось на ставок. Ви тут… спілкуйтесь.

І вони з Аліною, забравши візок, зникають за поворотом алеї.

Ми залишаємося вдвох.

Яр підходить ближче.

— Ти краще почуваєшся?

— Так. Дякую. — Я дивлюся на землю, бо чомусь не можу зустріти його погляд.

— Учора я справді перегнув, — каже він після паузи. — Не мав права представляти тебе так.

Я дивлюся на нього.

— Я розумію. Ти сказав “журналістки”. Про що ти?

Він зітхає.

— Та, певно, вже дізналися про вас. Бачив тут одну, дуже нахабну. Охорона зреагувала вчасно. Цікаво, лише хто сказав? Паша?

Ми стоїмо під старою яблунею, і над головами шелестить листя. А мені здається, що затишний сад враз втрачає свій затишок. Наче ми знову в небезпеці.

— А може твої вчорашні гості?

Яр не відповідає. Проте я бачу, що він весь у роздумах.

— В тебе будуть через це проблеми? — питаю врешті. Він ледь усміхається.

— От і ще. Але доведеться зробити заяву.

Він дивиться на мене з усмішкою і раптово підморгує, а мені враз стає лячно. Яку ще заяву?