Глава 21. Яр

Я зовсім забув, що вони обіцяли приїхати.

Друзі дитинства — ті, з ким ми колись ночами ганяли на машинах і пили дешеве пиво на даху гуртожитку. А тепер — успішні, гучні, завжди в русі. Їх важко не любити, але ще важче терпіти, коли вони з’являються без попередження.

Їхні голоси чути ще з двору. Сміх, жартівливі крики, звук багажника, що грюкає. Я виходжу в коридор — і вже бачу знайому компанію. Двоє хлопців, обидва у дизайнерських куртках, за ними троє дівчат, що блищать прикрасами, мов новорічні вітрини.

— Яре! — гукає Артем, той, що завжди говорить голосніше, ніж потрібно. — Ми вирішили тебе вирвати з печери!

— Без попередження, звісно, — кажу, але все одно усміхаюся.

Вони обіймають мене, галасують, розкладають на столи пакети з делікатесами. Звична для них метушня. Я на мить навіть радий — поки не бачу, як у холі з’являється Ліза. В руках тримає Владика, і в її очах читається подив.

Мені потрібно було щось сказати, і швидко. Пояснити, хто вона, чому тут, щоб не лізли з дурними питаннями. Але язик заплутався.

— Це… мама мого сина, — вирвалось.

І тільки потім я розумію, як це звучить.

Погляд Лізи був, ніби я вдарив її. І нічого вже не виправиш.

Коли вона піднімається нагору, компанія одразу накидається з питаннями.

— Син? — дивується Андрій. — Коли ти встиг?

— Так, ми навіть не знали, що в тебе хтось є, — підморгує блондинка Марта.

— Не хочу зараз про це, — відрізаю. — Це довга історія. І заплутана. Але факт такий: хлопчик — мій спадкоємець.

Вони переглядаються, і розмова змінюється — хтось пожартував про батьківство, хтось про відповідальність. А от третя дівчина, та, що приїхала «за компанію» — Софія, якщо не помиляюся, сестра Марти, — не відводить від мене очей.

— А ти, схоже, змінився, — каже вона тихо, коли ми залишаємося біля вікна. — Раніше тебе не можна було уявити в ролі тата.

— Ти не настільки добре мене знаєш, — відповідаю я коротко.

Вона усміхається. Надто впевнено. Надто близько підходить. Її рука майже торкається моїх пальців.

— Я сподіваюся це виправити…

Я не хочу цього. Не хочу її. У голові стоїть лише один образ — Ліза, коли дивилася на мене перед тим, як піднятися нагору.

У тих очах було стільки образи, що мені хочеться вибачитися, просто встати і піти за нею.

Коли компанія нарешті збирається й виїжджає — ближче до вечора, залишивши по собі шум, порожні келихи й запах парфумів — я піднімаюся нагору.

Двері в її кімнату трохи прочинені. Малий спить. Ліза стоїть біля ліжечка, притискаючи долоні до обличчя.

— Можна? — питаю.

Вона різко повертається. Її очі — червоні, голос зірваний.

— Щось сталося?

— Я хотів поговорити.

— Про що? — шепоче вона. — Про те, що я тепер "мама твого сина"?

Я розгублююся, намагаюся підібрати слова, але вона не дає шансу:

— Він не твій син, Яре! І я — не його мама в тому сенсі, в якому ти це сказав! Як ти міг?

Я роблю крок до неї.

— Лізо, я… вибач. Я не знав, як пояснити інакше. Якби сказав, що ти просто знайома — вони б не дали спокою.

— А як щодо «родички»? — кидає вона. — Або «гостя»? Або просто — людина, якій ти допомагаєш?

Я мовчу.

Бо вона має рацію.

— Я не хотів тебе принижувати, — кажу нарешті. — Просто не подумав.

Вона відвертається.

— А треба було подумати. Бо мені й так непросто.

Її голос зривається. І мені хочеться сказати щось, що все виправить. Але не знаходжу нічого.

Лише стою і дивлюся, як вона вкриває малого ковдрою.

— Ми ж говорили. Я всім казатиму, що він мій син. Паша не відповідальний. А дитині потрібен батько.

— Дитині потрібен спокій. Краще нам поїхати кудись, де нас не знайде Паша і ніхто не знатиме. Я не хочу причинити тобі незручностей. Це виглядає так, ніби в тебе є сім'я на стороні. Але ми не твоя сім'я.

Я зітхаю. Шкода — це найменше, що я відчуваю.

Бо зараз я боюся втратити її довіру. Ту, яку вона почала мені віддавати — зовсім трохи, але по-справжньому.

— Ми не твоя сім'я, — ще раз стишено повторює вона.

Я хитаю головою.

— Це не так. Владик… я вважаю його своїм сином.

— Але офіційно це не так, Яре! — її голос підвищується. — Ти не його батько. Паша досі…

— Паша не батько Владику, — перебиваю я, відчуваючи, як у мені підіймається рішучість. — І він ніколи ним не буде.

Ліза дивиться на мене збентежено.

— Що ти маєш на увазі?

— Ще вчора я це вирішив, — кажу я, роблячи ще один крок ближче, щоб вона побачила, наскільки я серйозний. — Паша підписав усі папери. Офіційну відмову від батьківства. На мою користь.

Ліза завмирає. Очі — широкі, перелякані.

— Ти… що? Навіщо ти це зробив?

— Тому що я хочу бути його батьком. Я починаю процес усиновлення. Владик буде носити моє прізвище. Я даю йому захист, і я даю йому майбутнє.

— Ні! — вона кричить тихо, дивлячись на сплячого малого. — Не роби цього! Прошу тебе!

— Чому? — запитую я, не розуміючи її реакції. — Це найкраще для дитини.

Вона стискає руки в кулаки, закушує губу, щоб не заплакати.

— Бо тоді я буду лише нянькою! Ти забереш його офіційно! Ти зможеш мене вигнати, коли захочеш! Я хочу бути мамою йому, розумієш? Мамою, а не жінкою, яка його доглядає за твої гроші!

Вона робить крок до мене. Її погляд — прохальний, відчайдушний.

— Я згодна на будь-які умови, Яре. Можеш бути дядьком, втручатися в наше життя, керувати. Я чесно дослухатимуся до твоїх слів. Але дозволь мені бути мамою. Будь ласка.

Я дивуюся. Такого я не очікував. Вперше бачу її відчай, її страх.

— Лізо… я ніколи не хотів тебе вигнати, — кажу тихо. — Як ми вже зрозуміли, підгузники змінювати я не профі. Дитині потрібна мама, підтримка, турбота. Я краще зароблятиму гроші і…

— Але зможеш! — каже вона. — А якщо я буду його мамою, ти не зможеш! Будь ласка…