Глава 20. Ліза

Ранок видається тихим, навіть надто. Я вперше за довгий час прокидаюся без страху. Малий спить поруч у ліжечку, дихає рівно, а крізь фіранки пробиваються сонячні промені. Здається, що все нарешті стає на свої місця.

Спина все ще болить, зранку приходить медсестра і робить укол. Ліки допомагають, і тепер я можу рухатися без проблем.

Після сніданку допомагаю Аліні з уроками, поки Саша грається з Владиком у вітальні. Яр із самого ранку кудись їде, каже лише коротко, що повернеться на обід. І коли повертається — я не одразу розумію, що щось не так.

Двигун дорогого авто реве перед будинком, і за кілька хвилин у хол заходять п’ятеро людей. Двоє чоловіків і троє жінок — усі гарно вбрані, впевнені в собі, галасливі. Вони сміються, розмовляють, приносять у дім запах парфумів і міського життя, до якого я давно не маю стосунку.

— Яре! — гукає один із чоловіків, високий, спортивний, у дорогому піджаку. — Ми ж попереджали, що приїдемо, не відмовчишся! Виходь негайно!

Яр виходить із кабінету, усміхається — якось інакше, ніж зазвичай. Вільно, майже щиро. І від цієї посмішки мені стає раптом боляче. Бо на нас він дивиться якось поблажливо.

— Ви як завжди без попередження, — каже він, потискаючи руки друзям.

Поки всі обіймаються, я стою біля сходів, тримаючи на руках Владика. Хочу тихо піти нагору, але одна з дівчат — брюнетка з холодними очима — помічає мене першою.

— О, а це хто? — її голос лунає з цікавістю, у якій є щось неприємне.

Усі погляди звертаються на мене.

Яр озирається, і я бачу, як на мить у нього змінюється вираз обличчя. Ніби він не очікував, що мене хтось тут побачить.

— Це… — він трохи запнувся, а тоді твердо вимовляє: — Це мама мого сина.

Моє серце на секунду зупиняється.

Його син.

Мама його сина.

Всі троє дівчат обмінюються поглядами. І я одразу бачу в їхніх очах те, що так боляче коле — осуд, цікавість, зверхність.

— Твоя… дівчина? — перепитує та, інша, блондинка, а потім розсміюється. — Ну треба ж, ти ж ніколи не говорив, що у тебе є дитина!

Яр нічого не відповідає. Просто дивиться на мене — так, ніби намагається вибачитись очима. Але слова не знаходить.

Третя дівчина, та, що приїхала «за компанію», стоїть поруч із ним. Вона у короткій сукні, з ідеально вкладеним волоссям, і дивиться на нього надто тепло, надто звично. Я бачу, як вона кладе руку йому на плече. І все в мені холоне.

Ось вона — його дівчина. Звісно. Вона з його кола. З його світу.

А я — просто випадкова жінка з дитиною, якій він допоміг. І тепер усі вважають, що я «та сама, що колись залетіла».

— Ми не заважатимемо, — кажу тихо, навіть не дивлячись на нього. — Мені треба малого погодувати.

Він робить крок до мене.

— Лізо…

— Все гаразд, — відповідаю занадто швидко. Усміхаюся, щоб не зірватися. — Не змушуй гостей чекати.

Я піднімаюся сходами, відчуваючи на собі їхні погляди. Десь унизу сміх, жарти, дзенькіт келихів. А мені хочеться просто зникнути.

У кімнаті ставлю Владика в ліжечко. Він простягає ручки, хоче, щоб я взяла його на руки. Я обіймаю малого й не стримую сліз.

— Мама… Мама! — белькоче малий, обіймаючи мене за шию своїми рученятами.

— Синочку… — шепочу я. — Ти — мій син. Не по крові, але по душі. Нікому тебе не віддам, чуєш? Цей багач вважає, що якщо має гроші, то може керувати життями, але це не так. Ти мій. І ми скоро житимемо з тобою в місті, де на нас ніхто не буде дивитися косо. Я все для цього зроблю.

Я розмазую сльози по щоках. І раптом розумію: мені було добре поруч із ним. З Яром.

Я навіть повірила, що для нього ми — не просто тягар. Але зараз я бачу, як усе насправді.

Для нього я — нянька племінника, якого він з доброго дива вирішив видати за свого сина. І більше нічого.