Глава 19. Яр

Ніч.

Будинок давно заснув — тиша така густа, що чути, як цокає годинник на стіні. Десь у коридорі шарудить охоронець, перевіряючи двері, потім усе знову завмирає.

Я сиджу в кабінеті. Переді мною — розкидані документи, ноутбук світиться рівним блакитним світлом, але очі вже не розрізняють рядків. У голові — порожнеча, у якій без кінця повторюється один образ.

Ліза.

Її тремтячі пальці на ковдрі, коли вона дякувала мені. Її голос — тихий, але щирий, із тією подякою, що пробиває броню навіть у найчерствішого. Вона дивилась так, ніби вперше за довгий час хтось її справді почув.

Я видихаю і відкидаюся в крісло.

Маю розібрати звіти, перевірити партію, підписати договори. Зазвичай це роблю швидко, машинально, без емоцій. Але сьогодні — ні.

Перед очима — не цифри. Її обличчя.

І ота фраза: «Дякую, що захистив».

Стискаю кулаки. Безглуздо. Це не моє. Не має бути моїм.

Звідки в мені взялося це бажання тримати її поруч, перевіряти, чи вона в безпеці? Вона чужа.

І водночас — єдина, хто нічого від мене не просить.

Я обертаюся до вікна. На чорному склі тьмяно відбивається моє обличчя. Очі червоні від напруги. За вікном — темрява й дощ, що починає тихо стукати у скло.

Руки самі тягнуться до скронь — масажую, ніби можу стерти думки разом із головним болем.

Тиша ріже вуха. І раптом — легкий стукіт у двері.

Я підводжу голову.

— Зайди, — кажу, навіть не повертаючись.

Двері прочиняються, і в кімнату ковзає тепле світло з коридору. Заходить Аліна — у домашньому халаті, босоніж, волосся розсипане по плечах. У руках — чашка з паром, пахне ромашкою.

— Я знала, що ти не спиш, — каже вона і ставить чашку на край столу. Її голос м’який, але з ноткою докору. — Знову працюєш?

Я кидаю погляд на документи, потім знову на неї.

— Хтось має, — бурчу.

Аліна підходить ближче, сідає навпроти, підтискає під себе ноги, кутається в халат.

— Це не робота. Ти ж навіть не читаєш, — каже спокійно, нахиляючи голову, ніби намагається зловити мій погляд.

Я зітхаю, відсуваю ноутбук убік. Вона єдина, хто дозволяє собі так говорити зі мною.

— Просто не спиться.

— Зрозуміло, — каже вона і робить ковток. Потім, трохи схиливши голову, додає: — Через Лізу?

Я завмираю. Повільно підводжу погляд.

— З чого ти взяла?

— А з того, що я тебе знаю. — Вона легенько постукує пальцем по чашці. — Коли тебе щось зачіпає — ти мовчиш і дивишся в нікуди. Як зараз.

Я усміхаюся куточком губ, але без радості.

— Вона пережила жах. Я просто не можу дозволити, щоб це повторилося.

— «Просто не можу дозволити» — звучить якось… по-особливому, — тихо каже вона, з ледь помітною усмішкою.

Я кладу ручку на стіл, повільно, щоб не видати, як стискаю її.

— Не вигадуй.

— Та я нічого, — відповідає вона, ковтаючи сміх. — Просто давно не бачила, щоб ти про когось так турбувався.

Я відкидаюся в кріслі, дивлюся у вікно, за яким блимає далекий ліхтар.

— Я турбуюся про тебе.

— Це не рахується, я твоя сестра, — каже вона і посміхається. — А от жінка, яку ти щойно привіз додому…

— Аліно, — попереджаю.

— …виглядає так, ніби вперше за довгий час почала дихати спокійно. І це — завдяки тобі.

Я нічого не відповідаю. У грудях — важко, наче втиснули камінь.

Вона дивиться прямо, без жартів:

— Яре, тобі ж теж потрібен хтось. Хоч раз у житті. Бо ти сам себе закопуєш у роботу, у цей контроль. А живеш коли?

Я обертаюся до неї, повільно встаю, проходжуся кімнатою, щоб розім’яти плечі.

— У мене вистачає людей довкола, — кажу, зупиняючись біля вікна.

— Не тих, — відповідає вона одразу. Її голос м’який, але впевнений. — Ти ж не робот, хай навіть робиш вигляд.

Я спираюся руками на підвіконня, дивлюся в темряву. Відбиття у склі зливається з ніччю, і я майже не бачу себе. Лише дві тіні — одна, що стоїть, і друга, що ховається.

— Вона тимчасово тут. Поки не стане на ноги, — кажу рівно, щоб поставити крапку.

— А якщо ти не захочеш, щоб вона йшла? — тихо кидає Аліна.

Я обертаюсь, але вона вже підводиться, бере чашку й усміхається.

— Добраніч, брате, — каже лагідно, наче й не кидала мені бомбу просто в душу. І йде.

Двері зачиняються без звуку. Я залишаюсь у тиші. Повітря ніби загусло.

Дощ уже стукає сильніше, годинник продовжує цокати, а я стою біля вікна, відчуваючи, як десь глибоко ворушиться думка, від якої мені стає не по собі. 

Може, вона має рацію. Просто я боюся це визнати.

***

Коридор напівтемний — лише кілька бра світяться приглушеним жовтим світлом, кидаючи м’які плями на стіни. Я йду повільно, босими ногами по килиму, щоб не збудити нікого. У руках — телефон, але я не читаю повідомлень. Просто тримаю його, щоб не виглядати так, ніби знову йду без причини.

Насправді причина є.

Я не міг заснути. І, мабуть, просто хотів переконатися, що з нею все гаразд.

Підходжу до дверей гостьової кімнати, тієї, що поруч із дитячою. І раптом чую.

Тихий спів.

Голос Лізи.

Ніжний, трохи хриплуватий, теплий — як шелест трави після дощу. Вона співає колискову. Стару, майже забуту, ту, що колись мені наспівувала мама.

Малий, напевно, вже спить, бо її голос стає все тихішим. Я спиняюся, спершись плечем на стіну, заплющую очі. Мелодія тече крізь мене, змиваючи весь денний тягар.

Я ловлю себе на тому, що посміхаюся. Просто стою й слухаю, як вона говорить до сина — лагідно, без страху, з тією впевненістю, яку може дати тільки любов.

— Спи, мій маленький, — чую її тихий голос крізь напів прочинені двері. — Тут ти в безпеці.

У грудях щось перевертається.

«У безпеці», — повторюю подумки. Хочу, щоб це було правдою. Хочу, щоб вона більше ніколи не боялася.

Відчиняти двері не наважуюся. Стою ще хвилину, може дві. Потім відступаю, аби не потривожити цю тишу.