Глава 18. Ліза

У кімнаті пахне свіжістю — чиста постіль, біла фіранка колише повітря, крізь яку пробивається м’яке світло вечора. Аліна, весела й турботлива, разом із Сашею розкладають речі, ставлять малому ліжечко, і все навколо починає нагадувати дім.

Я ж сиджу на краю ліжка, відчуваю, як спина все ще пульсує тупим болем. Від кожного необережного руху — гострий спалах. Вже не страх, не сором, просто виснаження.

— Не рухайся, — каже Аліна, — все зробимо самі.

Її впевненість трохи заспокоює. Вона така відкрита, пряма, ніби знає, як правильно доторкнутися до болю, щоб він став терпимим.

Коли все готово, дівчата лишають мене перепочити. Я вкладаю малого, сиджу поруч, слухаю, як він сопе, і ловлю себе на думці, що, попри все, тут справді спокійніше.

Але чи надовго?

Вечір сповзає повільно. Я вже думаю, що день минув без нових потрясінь, коли в двері тихо стукають.

На порозі — Яр.

У темній сорочці, без піджака, злегка стомлений, але в його очах — м’якість, якої я не очікувала.

— Як ти? — запитує.

— Краще, — відповідаю невпевнено. — Трохи болить, але вже не так.

Він зітхає, підходить ближче.

— Добре, що не гірше. А ще я прийшов запросити тебе на вечерю. У нас це… така традиція. Всі вечеряють разом.

Його слова звучать природно, але я відчуваю — він хоче, щоб я відчула себе частиною цього дому. Можливо, навіть родини.

Я намагаюся підвестися, але різкий біль у спині ріже подих. Світ хитається. Я хапаюся за тумбочку, та не встигаю — Яр уже поруч. Його руки міцно тримають мене.

— Обережно. — Голос спокійний, низький, теплий.

Він підхоплює мене, ніби я нічого не важу, і знову несе до ліжка.

— Не треба геройствувати, — каже, усміхаючись краєм губ. — Сиди поки, потім щось вигадаємо.

Я намагаюся жартувати:

— Вигадаєш що? Нову спину?

Він хмикає.

— Не обіцяю, але можу спробувати допомогти. Колись займався спортом, мав травми. Масаж трохи зніме напругу, якщо дозволиш.

Я вагаюся, але біль розростається хвилею, і зрештою киваю.

— Тільки трохи, — кажу.

Яр сідає поруч, рухи обережні, уважні. Його долоні теплі, сильні — він не торкається занадто близько, лише там, де стискає м’язи. І справді — напруга поступово спадає.

Я вперше за довгий час дозволяю собі просто дихати. Між нами тиша. Але це не незручна тиша. Це — довіра. Я відчуваю, як вона росте всередині, крихка, нова, небезпечна.

Коли він відпускає, я повертаю голову й тихо кажу:

— Дякую.

Яр мовчить, лише дивиться. У його погляді — щось таке, що змушує серце знову тремтіти. Та він тільки киває:

— Відпочивай. І не хвилюйся. Ти в безпеці.

Яр уже підвівся, коли я раптом кажу:

 — Зачекай.

Він зупиняється біля дверей, озирається.

 — Щось болить?

 — Ні, — я сідаю, тримаючи ковдру ближче до себе. — Просто… хотіла подякувати.

Його погляд трохи м’якшає.

 — Не треба.

 — Треба, — я вперто дивлюсь на нього. — Ти міг не втручатися. Міг зробити вигляд, що нічого не сталося. Це ж твій брат.

 — Був, — тихо каже він, опускаючи очі. — Після сьогоднішнього я не впевнений, що колись зможу назвати його родиною.

Мене пронизує дивне відчуття. Я дивлюся на нього — сильного, зібраного, стриманого — і не розумію, як у ньому поєднується така холодна твердість і… людяність.

 — Я ніколи не зустрічала таких, як ти, — кажу я чесно. — Зазвичай чоловіки або байдужі, або думають, що їм усе дозволено. А ти…

 — Я просто не терплю насильства, — перебиває він коротко. — І не хочу, щоб хтось поруч зі мною боявся.

Його голос глибокий, низький. Від нього по спині пробігає легкий струм. Я ховаю погляд, щоб він цього не помітив. Він сідає поруч, на стілець біля ліжка. Ми мовчимо. У кімнаті тихо — тільки малюк спокійно сопе у ліжечку.

— Ти давно з Пашею не ладнав? — нарешті питаю я.

 — Ми різні, — відповідає він просто. — Я звик працювати. Він — тікати від відповідальності. Коли батьки загинули, я намагався дбати про нього і Алінку. Але, як бачиш, провалив я свою місію.

 — Зовсім ні, — шепочу я. — Аліна чудова. А Паша… Він вже дорослий. Ти за нього не відповідаєш.

 — Тепер ні, — у його голосі чується тверда крапка. — Він сам зробив свій вибір.

Я дивлюся на нього, на його втомлене обличчя.

 — У тебе… дивна манера говорити. Ти ніби завжди впевнений. Спокійний.

 Він ледь усміхається.

 — Хотів би бути таким завжди. Але відколи ти тут — я не впевнений, що ще контролюю ситуацію.

Я не стримую усмішку.

 — Це ти натякаєш, що я приношу хаос?

 — Можливо. Але не завжди хаос — це щось погане.

Я не знаю, що сказати. Вперше за довгий час мені з кимось так легко.

 — Мені з тобою спокійно, — зізнаюся тихо.

 — Я радий, — відповідає він просто.

Ми говоримо ще довго — про дрібниці, про минуле, про те, як усе могло б бути інакше. Здається, час перестає існувати.

Несподівано навіть для себе, я засинаю. Крізь сон відчуваю, як він підіймається, обережно поправляє ковдру на моїх плечах і завмирає поруч. І мені здається, що вперше за довгий час — я в безпеці.