Глава 17. Яр

Аліна дивиться на мене запитально, поки я обережно передаю їй малого на руки. Ліза обережно стає поруч, Саша тримає її, ніби готова стати на захист, якщо хтось лише спробує їх образити. Дружні сестри. Мене захоплює те, як вони підтримують одна одну.

— Вони житимуть тут, — кажу рівно. — Підготуй кімнати, дві — поряд, щоб їм було зручно. І покажи все, що треба: кухню, дитячу, сад. Ліза має відпочити. В неї біда зі спиною.

— Добре, — Аліна одразу киває, її очі сповнені співчуття й розуміння. Вона відчуває, що сталося щось серйозне, але не розпитує. Просто усміхається дівчатам і веде їх нагору.

А я йду до кабінету.

Паша вже там. Сидить у кріслі, закинувши ногу на ногу, і дивиться у вікно, наче господар цього дому. Його самовпевнена постава лише підливає олії у вогонь.

— Що вони тут роблять? — питає навіть не обертаючись. — Чи ти вирішив відкрити притулок для самотніх матерів?

— Обережніше зі словами, — кажу я холодно, зачиняючи двері.

— А що, неправду сказав? — він сміється, але сміх сухий, нервовий. — Ця твоя Ліза — ще та авантюристка. Крутить тобою, як циган сонцем.

Я стискаю кулаки. Лише сила волі утримує мене від того, щоб не зірватися.

— Як ти вмієш зі мною розмовляти? Чого ти прагнеш, я просто не розумію? В тебе десятки дівок, але тобі треба саме та, яка дбає про твого сина? Ти ще не зрозумів, що вона не схожа на твоїх коханок? — випалюю, пильно дивлячись йому в очі.

— А тобі що? Чого ти так причепився до неї? До мене? До дитини? — підводиться, різко кидає руки в сторони. — Як би не було, тебе це не обходить! Дитина моя і дівка моя, отже!

— Досить, — перебиваю я. — Ти мене розчарував, Пашо. Глибше, ніж можеш уявити.

У двері стукають. Заходить юрист із паперами. Я киваю — він розкладає їх на столі.

Паша дивиться на нас обох, напружено, наче відчуває, що щось готується.

— Що це ще за цирк?

— Це не цирк, — кажу спокійно. — Це документ. Ти підписуєш відмову від дитини. На мою користь.

— Ти з глузду з’їхав! — він сміється, але голос тремтить. — Це ж мій син!

— Після сьогоднішнього — ти не маєш права навіть вимовляти слово “батько”. Підписуй.

Юрист ставить перед ним ручку. Паша дивиться то на мене, то на папери. Його обличчя сіпається, пальці білять від напруги.

— Інакше що?

Я нахиляюся вперед.

— Інакше я зроблю так, що ти не зможеш навіть літаком скористатися в межах країни.

— А тобі це нащо? Не можеш сам спадкоємця собі зробити? — хмикає.

— Я з тобою свої рішення не обговорюватиму. Підписуй сам, або я тебе примушу підписати.

Пауза. Тиша така густа, що чути, як падає кришечка від ручки.

Паша бере папір, швидко підписує, майже роздираючи аркуш.

— Будь ти клятий, Яре.

— Запам'ятай, у тебе більше немає ні дому, ні бізнесу, ні підтримки. Все, що залишилося — квартира в центрі. І то, лише тому, що я не хочу, щоб ти спав на вулиці, — кажу йому впевнено.

— Ти не можеш прогнати мене! Це батьківський дім! — в голосі лунає лють змішана зі страхом.

— Ще й як можу. 

— Ти ще пошкодуєш! Я покажу, на що я здатний! — сичить негідник.

— Ти вже показав, брате, — кидаю йому ключі. — Це все, на що ти можеш розраховувати. Єдине, чим можу допомогти, — відправити тебе в Лондон до дядька. Почнеш все з початку. Погоджуйся.

Він стискає ключі в кулаці, кидає на мене погляд, сповнений ненависті, і цідить крізь зуби:

— Та пішов ти!

Двері за ним гупають, як постріл.

Я стою кілька секунд, не рухаючись. Потім глибоко вдихаю, тисну кнопку на столі.

— Охороно? — кажу в переговорний. — З цього моменту Паша не має права входити на територію. Жодних винятків. Якщо з’явиться — повідомити мені особисто.

— Так, пане Ярославе, — чую у відповідь.

Я кладу слухавку, притуляюся до спинки крісла і вперше за день дозволяю собі заплющити очі.

Тиша. Але це не спокій. Це тиша перед черговою бурею. Бо я зовсім не наївний дурень і розумію: те, що сталося між Лізою і Пашею — лише початок. Але я не зупинюся, поки не переконаюся, що вона і дитина в безпеці. Навіть якщо для цього доведеться зруйнувати все, що ми колись називали родиною.