Глава 16. Ліза

Я все ще не можу оговтатися від усього, що сталося. Мене ніби розриває на шматки: страх, сором, біль у спині, вдячність і якась гірка безпомічність. Я сиджу на дивані, тримаю Владика на руках, а Яр стоїть поруч. Його голос твердий, холодний — наче він керує бойовою операцією. Він будує плани, приймає рішення, від яких в мене завмирає серце.

— Тобто скажеш, що Владик — твій син? — шепочу я.

Він зітхає, опускається навпроти мене на край крісла.

— Так. Для всіх — так. Це просто формальність, Лізо. Інакше ми не зможемо захистити тебе й малого. Паша повинен розуміти, що тепер у нього немає до вас жодного права.

— Але це ж брехня, — кажу я, і відчуваю, як губи тремтять. — Ти не маєш…

— Я маю все, щоб вас прикрити, — різко обриває він. — Паша вже сьогодні полетить за кордон. Я не дозволю йому навіть дихати в тому ж місті, де ви. Якщо він така погань, то не хочу його чути і знати. Владик — моя кров і плоть. Я можу дати йому все необхідне. То нехай так і буде. Зможемо стати командою заради майбутнього малого?

В його очах — така злість, така тверда рішучість, що я навіть не знаходжу слів. Тільки стискаю Владика сильніше.

— Ти не забереш його в мене? — шепочу.

— Ти не хочеш розлучатися з ним? — питає. Я хитаю головою.

— Я перенесла стільки викиднів, що втрату ще однієї дитини не переживу… — не розумію, нащо кажу йому це. Просто несвідомо зривається з вуст. Він співчутливо торкається моєї руки.

— Я не забиратиму його в тебе. Але не сперечайся зі мною, добре? Я налаштований на те, щоб працювати, як команда.

Я киваю. Мені це підходить.

Спина пульсує болем — мабуть, я справді впала невдало. Яр це помічає.

— Я вже викликав лікаря. Він буде за кілька хвилин.

Знову киваю, навіть не намагаючись сперечатися.

У двері дзвонять. Зі школи повертається Саша — запалена, щаслива, з ранцем через плече.

— Сістер, я отримала сьогодні… — вона завмирає, коли бачить Яра і мій вигляд. — Що сталося?

Я хочу сказати: нічого, люба, все добре, але язик ніби приріс до піднебіння. За мене говорить Яр:

— Ми їдемо. Збирай ваші речі.

Саша дивиться на нього, потім на мене, не розуміючи.

— Куди їдемо?

— До мене, — коротко каже він. — Там вам буде безпечніше.

Я не встигаю заперечити. В голові все ще стоїть його фраза: “Скажу, що це мій син.” Я не розумію, куди потрапила і як з цього вибратися. Але після того, що зробив Паша, іншого виходу немає.

Ми чекаємо на лікаря. Той обстежує мою спину, призначає мазь, масаж і не брати в руки важкого.

Через годину ми вже в машині. Саша сидить поруч зі мною, допомагає мені з Владиком — малюк спить, поклавши голівку мені на груди. А Яр за кермом. Обличчя напружене, але в його ньому є щось спокійне. Міцне. Таке, що дає відчуття безпеки. Я ловлю себе на думці: я не боюся, коли він поруч.

Будинок з’являється за високими воротами. Білий фасад, широка алея, клумби, фонтани — усе виглядає, як із іншого життя. З того, де жінки не носять дитину на руках і не бояться, що завтра залишаться без даху над головою.

— Це… твоє? — запитую я, коли ми виходимо.

— І твоє теж. Тимчасово, — відповідає він коротко.

З дверей вибігає Аліна. Усміхнена, як промінчик.

— Ви вже тут! — підбігає до мене, обережно торкається Владика. — Привіт, малюче! Ох, який гарнюній!

Вона одразу бере в Саші пакети, допомагає мені йти. Я мало не падаю — спина болить усе більше, але Саша підтримує мене під руку. Ми переступаємо поріг — і я ніби входжу у світ, що не має до мого життя жодного стосунку. Світ, де все надто дороге, надто чисте і надто далеке від мене.

І саме в ту мить, коли я трохи розслабляюся, за сходами з’являється він. Паша.

Я завмираю. Серце падає кудись у живіт. Рука судомно стискає Сашину долоню.

Він стоїть на верхньому прольоті, блідий, злий, і дивиться просто на мене.

— Що вона тут робить? — його голос лунає холодно, як сталь.

Я ледь дихаю.

Яр повільно повертає голову вгору. Його обличчя — кам’яне.

— До мене в кабінет. Хутко. Забирайся звідси, поки я ще дозволяю тобі ходити, — каже він тихо, але в його голосі така сила, що навіть у мене мороз по шкірі.

Паша стискає щелепи, дивиться ще кілька секунд — і йде.

Я відчуваю, як Саша легенько тисне мені руку.

— Все добре, Ліз, — шепоче вона.

Але я не впевнена. Бо вперше розумію: у цьому домі вже давно кипить буря, просто я опинилася в самому її епіцентрі.