Глава 15. Яр

Обід. Я сиджу за столом, гортаю документи, намагаюся не думати про все інше, крім цифр. Але телефон дзвонить — і я одразу бачу ім’я: Аліна. Сестра ніколи не телефонує просто так. Для розмов у неї є подружки, а я — лише для справ.

— Що сталося? — відповідаю, навіть не вітаючись.

— Яре, — у її голосі чути хвилювання. — Слухай, не знаю, чи це важливо…

— Швидше до справи!

— Паша питав мене про Лізу. Чи правда, що вона з дитиною в нашій квартирі.

Я одразу насторожуюся. Що йому до дитини? Він же всім своїм виглядом демонстрував, що чхати хотів на спадкоємця і його майбутнє… А що як? Вирішив підписати відмову від дитини? Піде проти мене, сопляк? А втім, запросто. Він же як дитина.

— І що ти сказала?

— Сказала правду. Але він виглядав дивно. І… здається, поїхав туди. Він же не викине їх? Їм нема куди йти і малий же наш…

Кілька секунд тиші.

— Я подумала, що ти повинен знати.

Мене ніби прошиває холодом поганого передчуття. Цей малий негідник таки натворить справ за моєю спиною. Ніяк він не може заспокоїтися, відколи Ліза з’явилася в нашому житті. Прямо біда якась.

— Коли? — лише це виходить сказати.

— Хвилин п’ять тому.

— Ти зробила все правильно…

Я навіть не пам’ятаю, як кидаю телефон на стіл і підхоплюю ключі. Всередині пульсує тільки одна думка: він поїхав до неї.

І якщо він хоче «вирішити питання» з дитиною — це вже не розмова.

Мчусь, як навіжений. Світ за вікном миготить плямами, і здається, що кожна хвилина тягнеться вічність. Я не знаю, що саме він задумав, але відчуття тривоги росте з кожним поворотом керма.

Коли піднімаюся до квартири, уже чую дитячий плач. Гострий, надривний.

І крик — жіночий, здавлений, повний страху.

Серце вибухає в грудях. Я навіть не думаю — просто зриваю двері. Коридор, крик із ванної.

Я вриваюся туди — і бачу її.

Ліза — мокра, в рушнику, лежить на підлозі, а Паша тягнеться до неї, швидко скидає з себе штани. Мерзотник!

Мене накриває така лють, якої я не відчував ніколи.

— Геть від неї! — реву, навіть не впізнаючи свій голос.

Паша озирається, але не встигає нічого сказати. Одним рухом я хапаю його за комір і відкидаю вбік. Він вдаряється об двері, щось бурмоче, намагається встати — але я не даю.

Виштовхую з квартири, не слухаючи жодних пояснень. Я значно сильніший від нього. Проти мене він не попре.

— Ще раз підійдеш — покалічу, — кидаю йому прямо в обличчя і грюкаю дверима.

Кілька секунд стою, дихаючи, як після спринту. В голові гуде кров.

А тоді чую дитячий крик і її схлипування. Тихо, майже беззвучно.

Повертаюся у ванну. Вона сидить на підлозі, вся бліда, тремтить, рушник сповзає з плечей. Очі великі, перелякані.

Я швидко беру з вішалки халат, накидаю їй на плечі.

— Все, все… — кажу тихо. — Він не повернеться.

Вона намагається підвестися, але різко зойкає. Бачу, що йти вона не може. Можливо, лише через страх, що заморозив її. В може ще й через травму.

Я обережно нахиляюсь, беру її на руки. Вона легка, тендітна, як дитина. Несу в кімнату, де плаче Владик. Малюк одразу замовкає, коли чує маму. Як я розумію, вона почала дбати про нього з його народження, тож дитя думає, що вона його рідна мати. Ліза простягає руки, я нахиляюсь, допомагаю їй узяти його.

Вона цілує малого в чоло, і я бачу, як сльози змішуються з водою на її щоках.

А я стою поруч і розумію: тепер це вже не просто історія про допомогу. Це війна. І питання не лише в тому, як її захистити. А як зупинити Пашу, поки він не зробив гіршого. І зараз я бачу лише одне рішення.

— Лізо, виходу немає. Вам доведеться звідси з’їхати. Ви тут самі і я не можу гарантувати тобі безпеку.

Вона коротко киває.

— Я пошукаю якусь квартиру, яку б ми могли знімати… — шепоче. Все ще тремтить. І я раптом так хочу її обійняти, пригорнути до себе. Але тепер боюся її навіть торкнутися. Вона й так пережила чимало. Їй треба заспокоїтися.

— Яку ще квартиру? Ти не так зрозуміла. Ви переїдете до мене. Тобто до нас з Аліною. В будинок. Там є кухарка, покоївка і, головне, охоронець. Там вам буде значно зручніше. І безпечніше.

— Але Паша… Він живе там теж, — її очі стають великими і круглими. Я хитаю головою.

— Більше ні. Духу його там не буде. Обіцяю. Тільки так я можу організувати твою безпеку. 

— Але твої друзі… знайомі… Всі вони питатимуть, чия ця дитина. Ми створюватимемо тобі незручності. Ти не зможеш приховувати нас вічно… — вона пригортає дитину до себе і кволо витирає сльози. Я знизую плечима. Зараз я цілком сповнений рішучості.

— Не проблема. Я скажу їм, що це мій син.