Глава 14. Ліза

Наступного дня все починається спокійно. Саша йде в школу, я проводжаю її до дверей і довго дивлюся, як вона зникає за рогом. Потім повертаюся, вкладаю Владика спати — він тихенько сопе у ліжечку, обійнявши свого нового ведмедика.

Я нарешті можу трохи перевести подих.

Сідаю на диван із телефоном — гортаю сайти з оголошеннями. Може, знайду якусь підробіток онлайн: тексти, переклади, що завгодно. Не хочу весь час брати гроші від Яра. Я досі не розумію, чого він насправді хоче. І не знаю, коли нас звідси виженуть.

Перед тим як продовжити, вирішую прийняти душ. Тепла вода допомагає трохи розслабитись. Намилюю голову, заплющую очі — і раптом чую, як клацає замок.

— Сашо? — кличу. — Ти вже повернулась?

Відповіді немає. Лише звук кроків. Серце вистрибує з грудей.

Коли повертаю голову, у дверному отворі бачу постать. І завмираю.

Паша.

Холод проходить по шкірі швидше, ніж вода.

— Що ти тут робиш?! — виривається в мене. Я хапаю рушник і притискаю його до себе.

Він стоїть, нахабно посміхається, очі блищать зловісно.

— От і зустрілися, — каже тихо. — Гарненько ти тут влаштувалась. Яр тебе сюди поселив, так?

Я відступаю до стіни, намагаючись сховатися за раковину.

— Вийди. Негайно, — шепочу, відчуваючи, як коліна підкошуються.

— Та не кричи, — він робить крок уперед. — Просто хотів поговорити.

— Поговорити? — я стискаю рушник ще міцніше. — Ти вдерся в чужу квартиру!

Паша робить ще крок. Моє серце виривається з грудей. Я мушу щось зробити.

— Вийди, або я подзвоню Яру, — кажу я тремтячим голосом. Він сміється.

— З чого подзвониш? З крана? Навряд ти сховала телефон під рушником. А втім, зараз перевіримо… — він впевнено наближається до мене. Я хочу втекти, пробігти повз, але він ловить мене за руку і різко смикає до себе. Дихання збивається. Мені огидно відчувати на тілі його лапи. 

Не стримуюся і кричу від паніки. У цей момент у спальні починає плакати Владик. 

— Чуєш, дитина плаче! Відпусти мене! — благаю я, борсаюся в його руках, б’юся, але не можу втекти. Надто міцно тримає. Надто сильний проти мене.

— Я чув, дітям плакати корисно. Легені розробляють. А дорослим корисно знаєш що? — він опускає долоню мені на сідниці, стискає їх до болю, а тоді вустами вривається в мою шию. Мов довбаний вампір, який хоче висмоктати з мене життя. Я знову кричу. З усієї сили б’ю його коліном в пах. 

— Ах ти ж шкура! — сичить ненависно. Звук дзвінкого ляпаса лунає в повітрі, а лише тоді я відчуваю біль у скроні. Не втримуюся на ногах і падаю на кахель. Різкий біль у спині не так лякає, як те, що ця скотина починає роздягатися. І я розумію, що він намірений завершити розпочате. Повітря стає важким, у голові дзвенить від страху. Крізь сльози я прошу відпустити мене, не чіпати, але розумію, що мої благання зовсім даремні. Паша робить крок ближче — і в ту ж мить щось відбувається.

Наче сильний порив вітру, наче вибух тиску. Його різко відкидає назад. Крізь пелену сліз я не встигаю помітити, що саме відбулося. Однак чую голоси. Здивований, зляканий голос Паші і впевнений, розсерджений Яра. Я не знаю, що там відбувається, але чую клацання вхідних дверей. В кімнаті плаче Владик. Я знаю, що повинна встати і побігти до нього, але тепер біль у спині дає про себе знати і я буквально не можу піднестися. Наче бракує сил. Сльози заливають обличчя. Мені так боляче, так страшно і образливо. За що зі мною так? Що ж це за тварина така? Адже я дбаю про його сина, а він… А що як Яр забере малого? Вирішить, що я сама не справляюся?

Раптом двері знову відчиняються. Крізь сльози бачу впевнену постать Ярослава. Притискаю мокрий рушник до свого тіла ближче. Страх знову накриває мене. Я зараз дуже беззахисна, сиджу на холодній плитці і не можу встати на ноги.

Злякано піднімаю погляд на чоловіка. Його очі темні, тіло напружене. Виглядає так, ніби ось-ось вибухне.

— З тобою все гаразд? — голос глухий, але в ньому чути справжнє хвилювання.

Я хитаю головою, не встигаючи навіть вимовити слова. Вода стікає по плечах, рушник ослаб, і я судомно тягну його вгору, щоб прикритися.

Яр помічає це. Знімає з вішалки халат і мовчки подає мені.

— Одягни, — каже тихо.

Я тремтячими руками хапаю халат, намагаюся закритися, але пальці не слухаються. Тоді він робить крок ближче, протягує руку.

— Іди сюди, — додає вже м’якше.

Його голос глибокий, спокійний, ніби тягне мене з прірви. Я дозволяю йому взяти мене за лікоть. Його рука тепла, сильна — і я нарешті відчуваю, що стою на ногах.

— Дякую, — шепочу. Судомно намагаюся загорнутими в халат. Він допомагає мені. І від того біль ніби відступає.

Яр киває, вдивляючись у мене так, ніби намагається переконатися, що я справді ціла.

— Він тобі встиг щось зробити?

Я хитаю головою. 

— Ні. Але до цього було близько… Де він?

Очі Яра спалахують.

— Я його вигнав, не бійся. Головне — що ти не постраждала. Малий плаче. Ходімо до нього…

Він говорить це тихо, але в його голосі така сталь, що я більше його не боюся. Коротко киваю і роблю крок вперед, але не можу стримати зляканий зойк болю.

— Спина… Певно, затиснуло від падіння… Я не можу ступити… — шепочу і сльози знову котяться з моїх очей. Страх, що в мене заберуть малого, повертається. Я майже чую, як він мені каже: “Як ти хвора доглядатимеш дитину? Я забираю хлопчика. Він мій племінник і я маю на це право”. Натомість він шепоче: 

— Ходи сюди, тримайся за шию. Я занесу тебе в кімнату.