Глава 13. Ліза

Ми вже трохи освоїлися в цій квартирі. Дивно, але за день вона стала майже схожою на дім — хоча досі відчуваю себе гостею. Саша бігає коридорами, захоплено розглядає простір, ніби це величезний палац, а Владик спокійно спить у новому ліжечку, яке Яр замовив. Я сама досі не можу оговтатися від того, як швидко сюди привезли речі, одяг, іграшки. Все ще здається, що це не про нас.

Наступного дня я готую на кухні чай, коли несподівано чується звук ключа в замку. Я здригаюся — серце миттю зупиняється. Думаю, що це Паша чи Яр. Але двері відчиняються, і вітальню ніби прорізає буревій.

Усередину влітає дівчина-підліток — худорлява, з довгим волоссям у хвості, в руках кілька кольорових пакетів. На обличчі блищить усмішка.

— Привіт! — вигукує вона так, ніби ми давно знайомі. — Я Аліна. Сестра того бовдура Паші і занадто відповідального Яра.

Я мимоволі завмираю, тримаючи чашку. Вона виглядає неймовірно живою, сміливою, трохи нахабною — і водночас такою відкритою, що не хочеться відмовляти їй у відповіді.

Саша першою кидається до неї.

— Я Саша! — з гордістю каже вона. — А це мій племінник Владик.

— Ооо, племінник! — очі Аліни засяяли. Вона одразу нахиляється над дитячим ліжечком і ніжно торкається ручки хлопчика. — Я чекала, коли зможу познайомитися.

Аліна знімає кросівки прямо на ходу й ставить пакети на стіл. Дістає з них кілька яскравих брязкалець, м’якого ведмедика і купу цукерок.

— Це вам, — каже невимушено, ніби ми знайомі вже роками. — Я не могла прийти з порожніми руками.

Вони з Сашею швидко знаходять спільну мову. Починають щось жваво обговорювати, сміятися, відкривати пакети з солодощами й маленькими сувенірами. Наче давні подружки.

Я стою й дивлюся на них, і відчуваю, як у грудях стає тепліше. Я не очікувала, що Аліна справить на мене таке враження. Вона зовсім не схожа на холодного й стриманого Яра. А тим паче на нахабного, огидного, несправедливого Пашу. Вона — свіжа, легка, безпосередня. І чомусь здається, що поруч із нею небезпека відступає.

Владик прокидається і починає крутитися, шукаючи голос. Аліна одразу нахиляється до нього, бере іграшку і дзвенить біля вушка. Малий усміхається, і вона теж розквітає усмішкою.

— О, ти дивись, він уже мене любить! — радіє вона. — А я боялася, що діти мене не переносять.

— Чому? — питаю я, сама дивуючись, що мені справді цікаво.

— Та не знаю… — вона знизує плечима. — Я ж молодша в сім’ї. Завжди всі або наказують, або контролюють. От і здається, що я ще сама дитина.

Саша сміється:

— Ну, ти не дитина! Ти класна.

— Дякую! — Аліна сяє. — Хочеш, я тобі свої фотки з поїздки покажу?

Вони відразу тікають у кімнату, а я лишаюся на кухні, але з коридору бачу, як Аліна тримає на руках Владика, гойдає його й наспівує щось тихенько. В ньому є щось особливе — він сміється їй, хоча зазвичай насторожений до чужих.

Я ловлю себе на думці, що мені приємно дивитися на це видовище. Дівчинка-підліток, яка мала б бути вередливою і з телефоном у руках, сидить на підлозі й розважає малюка так, ніби робить це усе життя.

— Знаєш, — каже вона раптом, піднімаючи на мене очі, — мені здається, що Яр просто боїться. Він завжди такий серйозний, а насправді добрий. Тільки ховає це.

Я мовчу, не знаю, що відповісти. Усередині стискається щось тепле й водночас тривожне. Я не готова довіряти, але в словах Аліни відчувається щирість.

Телефон раптом загудів на столі. Я здригнулася — номер Яра. Сумніви одразу стискають груди: підняти чи ні? Але беру слухавку.

— Алло? — кажу тихо.

Його голос упевнений, трохи різкий, як завжди:

— Лізо, хотів попередити. Сьогодні до вас може зайти моя сестра Аліна. Вона ще дитина, але вперта, їй цікаво побачити племінника. Якщо з’явиться — не лякайся.

Я озираюся на вітальню, де ця сама «завтра» вже сидить на підлозі й сміється разом із Сашею, тримаючи на руках Владика. Сцена така затишна, що мені навіть не хочеться псувати її правдою.

— Вона вже тут, — тихо кажу я.

На тому кінці чути паузу, потім коротке бурчання:

— Що? Вона мала по обіді!

— Вона сама прийшла, з ключами. І, знаєш… — я ковтаю слину, бо мені дивно це говорити, — з нею діти щасливі. Владик сміється.

Я чую, як він зітхає, але вже без злості.

— Добре. Хай буде. Але нехай не надовго, щоб не втомлювати малого.

— Зрозуміла, — відповідаю.

Коли кладу слухавку, Аліна піднімає на мене очі.

— Це був Яр, правда? — питає хитро.

Я киваю.

— Ну, він, мабуть, хвилюється, щоб я не накоїла дурниць. Але я ж не Паша, — вона криво усміхається. — Я тут, щоб допомогти.

І раптом я ловлю себе на тому, що справді хочу вірити їй.