Глава 12. Яр

Я не люблю відкладати речі на потім. Але з цією справою якось дозволяю собі. Можливо, через роботу, а може — через те, що не хочу вірити в найгірше. Я приїхав додому пізно вночі, тож ледве дочекався ранку, аби почати діяти. Тепер мовчання закінчилося: я сідаю за стіл у вітальні, підіймаюся на ноги, сідаю знову, дістаю телефон — і набираю номер детективного агентства, з яким працюю давно.

— Слухай мене уважно, — кажу я, переходячи одразу до справи. — Мені треба все про одну людину. Її звати Ліза. Вона живе зараз у моїй квартирі. Десь двадцять п’ять років. Походження, родина, адреси — всі попередні, робота, знайомі, з ким спілкується, чи були скандали, суди, кредити, з ким була у відносинах, чи є записи у соцмережах, фото, відео — абсолютно все. Хто її друзі, хто може їй допомагати, хто — вороги. І ще: все про Пашу — те, що стосується його життя, друзів, де вештається, що робить, які ще справи таємно зам’яв. У двох словах я хочу мати картину.

Голос у слухавці підтверджує, що розуміє. Коли кладу слухавку, відчуваю легке, але злостиве полегшення — тепер хоч буду знати. Мене коробить від думки, що я не зробив цього раніше. Казав собі тисячу виправдань: зайнятий, переговори, дедлайни. Але це — не виправдання. Хто захистить дитину, якщо не я? Саме це питання не дає мені спати. Якби подумав про те, щоб навести інформацію раніше, то не застав би Лізу сьогодні в сльозах і безвиході.

Я сиджу у вітальні й дивлюся крізь вікно у двір, у руках ще палахкотить склянка кави. За кілька хвилин має прийти Паша — і я зненацька відчуваю не тільки бажання з’ясувати стосунок, а й готовність серйозно сколихнути брата так, щоб йому стало боляче усвідомити свою безвідповідальність.

Двері різко відчиняються, і в кімнату забігає Аліна, моя сестра. Їй п’ятнадцять; вона шарить по кишенях сумки в пошуку телефону, задихана і щаслива від якоїсь дрібниці.

— Це правда? — вигукує вона. — Це правда, що в Паші є дитина?

Я різко піднімаю голову. Серце гупає швидко, а в голові відразу з’являється кілька неприємних картинок. Не можна, щоб це знало більше людей. Поки я не вирішив, що робити далі, не треба створювати плітки.

— Тихо, — наказую я строго, але тихо, підводячись із крісла. — Ніхто поки нікому нічого не каже. Розумієш? Це — наша сімейна справа. Нікому не телефонуй, нічого не пиши у соцмережах.

Вона застигає, але очі в неї палають цікавістю.

— А можна я познайомлюсь? — шепоче вона. — Мені цікаво. Я хочу… я хочу бачити дитину.

Я дивлюся на неї довго, бачу в ній те саме, що й у всьому нашому роду — цікавість, що межує з небезпекою, і серйозність, яка нині їй не личить, але все ж є. Мені не хочеться її віддаляти, але й не хочеться, щоб ця новина кидалася по світу.

— Можеш прийти завтра, — кажу я. — Вони зараз у нашій квартирі. Але ненадовго. Дозволь їм відпочити сьогодні, я лише вчора ввечері їх привіз. Навіть більше — нехай це буде короткий візит. І тільки ти й я знаємо про це. Домовились?

Вона сяє, мов сонце, і киває з таким полегшенням, ніби їй дозволили щось важливе. Я відчуваю, як якась частина мене розслабляється: хоча б сестра дає надію, що виросте нормальною людиною.

Двері вітальні знову скриплять — і в кімнату заходить Паша. Він входить фамільярно, як звик, з легкою усмішкою, що ледь прикриває легку безтурботність. Його кроки впевнені, ніби весь світ у його кишенях.

Я не витримую.

— Більш безсовісного чоловіка уявити не можу, — кажу я, встаючи навпроти нього, слова сиплються гостро, без прикрас. — Ти чудово показав, на що ти здатний: підкинути людині приниження, позбавити її роботи і залишити дитину на межі. Наші батьки… — я відчуваю, як голос стає холодним і різким, — вони б розчарувались. Вони б не впізнали тебе. Добре, що вони не дожили.

Паша блідне, але не відступає. В його очах спалахує лють: він відчуває, що зараз я на межі.

— Хто ти, щоб судити мене? — гаркає він у відповідь. — Ти думаєш, ти краще за мене? Ти, що весь час у своїх договорах, що думаєш лише про прибуток? Не лізь в моє життя, Ярославе.

У повітрі повисло напруження. Я відчуваю, як кров стукотить у скронях. Я не хочу пустих сварок; хочу результату. Хочу, щоб він зрозумів, що у цього всього є наслідки — для дитини, для родини, для нього самого.

— Можливо, я і не ідеальний, — відповідаю я тихо, але твердо. — Але я знаю, що дитина не повинна рости у гнилі і в хаосі. І я не дозволю, щоб хтось вирішував її долю заради власного комфорту.

Паша стискає губи, судорожно підбираючи слова. Його очі метаються, шукаючи підтримки, виправдання — але сьогодні ніхто не має до нього прихильності.

Суперечка загострюється, і я відчуваю, як центр мене змінюється: тут бізнес уже відійшов, а залишилось лише одне — відповідальність. І я точно не відступлюся.