Глава 11. Ліза

Мене стискає зсередини від самої думки, що ми житимемо у квартирі Яра. Я. Саша. Владик. Наче ми раптом перетворилися на його утриманців. Це відчуття гнітить, змушує нерви сіпатися від кожного його слова. Але сперечатися зараз — небезпечно. Я чітко відчуваю: достатньо одного неправильного руху, і він може просто забрати в мене Владіка. Тому мовчу.

Ми заходимо всередину, і в мене буквально перехоплює подих. Вперше я була настільки напружена, що зовсім не звернула увагу на розкіш і багатство, зате зараз змогла їх оцінити.

Це не квартира — це інший світ. Просторовий хол з великим дзеркалом у підлогу, вбудованими шафами й ніжним підсвічуванням. Вітальня — відкрита, світла, з панорамними вікнами від стелі до підлоги, крізь які місто виглядає інакше: не сірим і брудним, а живим і сяючим. М’який диван кольору мокрого піску, великий телевізор на стіні, кілька картин, що виглядають так, ніби їх підбирали зі смаком.

Кухня — мрія: білий глянець, вбудована техніка, ідеальна чистота. Я навіть боюся доторкнутися до блискучої поверхні, щоб не залишити відбитків пальців. Дві спальні — одна стримана, у темних тонах, інша — майже порожня, але з великою шафою. Ванна кімната з гідромасажною кабіною та теплою підлогою. Усе тут нове, дороге й занадто розкішне для нас.

Яр поводиться так, ніби це абсолютно нормально. Вже за кілька хвилин він сидить із телефоном у руці й щось швидко замовляє.

— Треба ліжечко для малого, — кидає він. — Одразу.

Я не встигаю нічого заперечити, як за годину у двері дзвонять, і кілька чоловіків заносять нове, сучасне дитяче ліжко. Воно виглядає так, ніби з картинки інтернет-магазину — біле, міцне, з м’якими бортиками.

— Іди сюди, — гукає мене Яр. — Вибирай одяг для нього.

Я підходжу неохоче. На екрані миготять сорочечки, бодіки, комбінезони. Я показую пальцем кілька простих речей, щоб не переборщити.

— Оце, мабуть…

— Добре, беремо, — і він натискає «замовити» по кілька штук одразу.

— Але навіщо так багато? — я не витримую.

— Діти ростуть швидко, — відповідає він спокійно, навіть не дивлячись на мене.

І починається якесь божевілля. Кур’єри йдуть один за одним: коробки з одягом, пакети з продуктами, пакунки з іграшками. Саша бігає від дверей до кімнати й назад, радіє кожному новому пакету, як на свято. Вона розгортає коробки, з блиском у очах показує мені яскраві брязкальця й м’які іграшки. Я ж стою збоку й не знаю, як на це реагувати.

Уперше я дивлюся на Яра без ворожості. Уперше думаю: може, він справді не такий страшний, яким я його малювала в уяві. Він щось робить для Владіка — щиро, швидко, без зайвих питань. І все ж… довіра в мені не прокидається. Занадто добре я знаю, що в житті нічого не дається просто так.

Коли квартира перетворюється на імпровізований дитячий рай, Яр підходить до мене й простягає ключі.

— Це вам. Дзвони, якщо щось буде потрібно.

Я беру ключі, але в грудях знову защеміло. Чужа квартира, чужі речі, чужа турбота. Мені не по собі.

— Я піду, — додає він. — Вам краще відпочити.

Він виходить, залишаючи нас у цьому блиску. І я відчуваю, як мене знову тягне назад — у стару, облуплену квартиру, де все було наше. Нехай бідне й злиденне, але своє.

Саша ж, навпаки, світиться від щастя. Вона бігає по кімнатах, заглядає у шафи, розглядає нові іграшки.

— Лізо, ти тільки подивися! Тут так класно! У Владіка буде своє ліжко! І скільки речей! Це ж… це ж наче в кіно!

Я мовчу, дивлюся на неї й думаю: хай вона порадіє. Хоча б вона. Бо в мені досі живуть сумніви й страх — який рахунок доведеться заплатити за цей «рай».