Глава 10. Яр

Двері відчиняються, і переді мною розкривається простір, який ніколи не мав би стати дитячим світом. Старий радянський ремонт: шпалери, що відшаровуються по кутах, ледь освітлена лампа над столом, скрипуча підлога, яка видає кожен крок. Меблі — з тих, що давно відслужили: диван із проваленою пружиною, стілець із відколотою ніжкою, шафа, яка виглядає так, ніби її тягнули з десятого поверху вгору ногами. Кухня — крихітна, плитка вітально-брудна, у ванній тріщини на емалі. Квартира — одна кімната для дорослої жінки, дівчинки-підлітка і немовляти. Два дивани, вкриті старими покривалами, і дитяче ліжечко.

Вони живуть у ній так, як у фортеці, що тримає зло поза дверима: міцно, але тісно. Здається, намагаються вмістити світ у коробку розміром із цю кімнату.

Я проходжу на кухню, потім у ванну. Чисто, скромно… Але занадто бідно для спадкоємця Холода. Я не можу не втрутитися.

— Ви збирайте речі, — кажу я коротко. — Беріть найнеобхідніше.

Ліза піднімає на мене очі — в них злість, поєднана зі здивуванням.

— Що? — шепоче вона. — Тобто ми маємо…?

— Так, — не стаю зм’якшувати я. — Тепер ви поживете в іншому місці. У моїй квартирі.

Ліза завмирає, а потім вибухає:

— Тобто? З тобою й Пашкою? Ні, дякую.

Я відчуваю, як у грудях піднімається заперечливий спалах. Ні — не з тим тоном. Пояснити треба швидко, щоб не розпалити нової війни.

— Ні, — відповідаю я спокійно. — Ви не будете жити зі мною і з ним. У нас — приватний будинок, що залишився нам від батьків. Ми живемо там. А квартира, в яку ти приходила — лише місце, де ми часом любимо проводити час. Тобі пощастило, що ти застала мене, бо здебільшого там ніхто не живе. А тепер житимете ви. Владислав — мій племінник. Я не дозволю, щоб він ріс у цих умовах.

Ліза хоче сказати щось гнівне, але слова застрягають у горлі. Саша, яка весь цей час стояла ближче до ліжечка, підбігає і хапає її за руку.

— Будь ласка, — шепоче вона, очі випрошують, — хоча б на якийсь час. Хай трохи буде спокійніше. Ми не зможемо зараз все тягнути. Він підросте, піде в садочок і тоді ти працюватимеш, ми зможемо знімати нормальне житло. Мажор правий, дитина заслуговує кращих умов. І ми теж.

Мажором мене ще не називали, але я вирішую змовчати, бо це зараз не суттєво. Ліза важко вдихає, погляд її метнувся від Саші до мого обличчя, потім знову до Владика.

— Я не хочу жити у когось під ногами, — каже вона тихо. — Я не хочу… щоб це було ще одне приниження.

Я розумію кожне її слово. Гордість — речі, які не даються просто так. Але вона стоїть перед вибором: годування принципу чи дитина, яка потребує нормального місця.

— Це тимчасово, — кажу я. — Я не хочу, щоб він жив у цій тісноті. Дайте мені зробити все правильно. Ви будете мати свій простір. Ти займатимешся дитиною, Саша продовжить ходити в школу без нічних чергувань. Хоч на якийсь час — просто погодься. Я міг би забрати його туди силою, адже Влад — мій родич. Я маю право вирішувати, де він житиме. Але я бачу, що ти любиш дитину, тому пропоную тобі і сестрі поїхати з ним. Коли станеш на ноги, якщо все буде добре, зможеш з’їхати з ним в інше місце, але нормальне, а не таке, як це. Мені не байдуже, де житиме мій племінник.

Мовчання наповнює кімнату. Вона дивиться на малого, потім на сестру. У її очах вирують і страх, і злість, і втома. Врешті її губи стискаються. Вона зітхає.

— Добре, — каже Ліза, голос у неї тремтить, але слово тверде. — Хай буде так. Хоч на якийсь час.

Саша полегшено зітхає і кидається до Владика, а Ліза починає швидко збирати найнеобхідніше, пальці тремтять, але руки діють впевнено. Я дивлюся, як вони складають речі у старі сумки, і відчуваю дивне поєднання полегшення і відповідальності: тепер я зробив крок, від якого не відмовлюся.