Глава 9. Яр

Останні дні напружені до неможливого. Засідання, угоди, нескінченні дзвінки — я майже не маю часу навіть перевести подих. Здається, що все життя звузилося до цифр і планів. І хлопчик із Лізою відійшли десь на задній план.

Але сьогодні…

Я просто заїжджаю на заправку купити кави, щоб триматися на ногах, і стаю свідком сцени, яка вмить вириває мене з ділової рутини.

— Ти звільнена! — горланить адміністратор, обличчя його червоне від злості. — І навіть не мрій про гроші за зміни!

Я шокований. Перед ним стоїть Ліза. Я одразу її впізнаю: руде кучеряве волосся, зібране в гульку, тендітна тілобудова, з запухлими від сліз очима. Стискає ручку сумки так, що аж пальці побіліли.

Вона тут працювала?

Це перший удар.

А хто тоді з дитиною? — другий.

Я навіть не розумію, як підходжу ближче.

— Лізо, — кажу тихо, але твердо, — ходімо. Треба поговорити.

Вона здригається, глянувши на мене, ніби не вірить, що я тут, і опускає очі. Сльози котяться щоками. Я легенько торкаюся її плеча і м’яко підштовхую в бік машини. Вона не сперечається — просто йде.

У машині вона сидить, як вимкнена лампа — руки складені на колінах, очі весь час відводить. Кілька хвилин сиджу мовчки. Водночас у голові вирує багато думок, занадто персональних, недоступних для переговорів і контрактів.

— Що сталося? — врешті запитую я, стримуючи гнів, який піднімається всередині.

— Звільнили, — гірко посміхається вона. — Що тут не ясно.

— За що?

— Бо закрила магазин без дозволу. Влад захворів… — голос її зривається. — І я побігла додому.

Я відчуваю, як у мене все стискається в грудях.

— Влад хворіє? А ти тут?!

— Лише на зубки температура була, — поспішає пояснити вона. — З ним уже все добре.

«Зубки» — слова лікаря, які мали б заспокоювати, але вони мало що говорять про те, що відбувається всередині її квартири: нічні чергування, холодні серветки, переляк Саші, неможливість знайти тимчасову допомогу. Я уявляю її на руках з дитиною, у ковдрі, з серветкою на лобі — і тепло в грудях перетворюється на гострий біль.

— Як довго ти тут працюєш?

— Три дні.

Я стискаю кермо так, що кісточки на руках побіліли.

— І хто з малим, поки ти тут?

— Саша, — відповідає вона, майже пошепки.

Я різко повертаюся до неї.

— Вона ж іще школярка! Вона що, зовсім не спить ночами?

— Влад спить міцно, лише раз прокидається, щоб поїсти. Вона справляється, — виправдовується Ліза.

Але мене це не заспокоює. Я киплю від думки, що дитина залишена фактично сам на сам.

— Я все одно не розумію, — видихаю я. — Чому ти працюєш? Чому не сказала мені, що шукаєш роботу? Я дам вам грошей!

Вона піднімає очі. В них — біль і впертість.

— Бо я боюся, як доведеться розплачуватися за твою допомогу.

Я зводжу брови.

— Що ти маєш на увазі?

Вона відвертається у вікно, а потім заговорює швидко, ковтаючи слова:

— Я втратила роботу через твого Пашку. Він мене оббрехав, налаштував начальство проти мене. Намагався взяти силою. Тепер мене звільнили, а я… я мушу годувати дитину.

Кров приливає до голови.

— От гімнюк, — виривається в мене вголос. Я ледве стримуюся, щоб не грюкнути по панелі. — Я з ним розберуся.

Я роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись, і дивлюся на неї.

— Чому ти мені не подзвонила одразу?

— Звідки мені знати, що в тебе на думці? — хмикає. Так, я можу її зрозуміти. Зітхаю.

— Мені можна довіряти. Слухай уважно. Ми зараз їдемо до Владіка. Я хочу його побачити.

Вона на мить знітилася, але потім називає адресу. Я заводжу двигун. Вперше за довгі дні мої думки не про бізнес. Лише про малого… і про неї.