Глава 8. Ліза

Я вже майже втрачаю надію, коли мені нарешті пропонують роботу — продавчинею на заправці. Умови нестерпні: нічні зміни, холодний зал і запах бензину, який в’їдається в одяг. Але зарплата хоч якась, і головне — мене взяли без довгих питань.

— Я впораюся, — кажу я Саші, ховаючи втому за усмішкою. — Тільки бережи малого, добре?

Три ночі минають у суцільній напрузі. Я стою за касою, вчуся швидко пробивати чеки, витримую грубощі клієнтів і повертаюся під ранок зовсім розбита. Саша вкладає Владика, а я біжу на роботу, бо іншого виходу просто не маю. А тоді я повертаюся, а сестра йде в школу. Увесь день, мріючи про пару хвилин сну, я проклинаю Холода, бо якби він дав мені всиновити дитину, я б не мусила зараз працювати і все ж мала б якусь копійку соц.виплат. Та й аліментів після смерті Марини ми вже не отримуємо.

У четвер уночі телефон дзвонить так різко, що серце вистрибує з грудей.

— Лізо! — у голосі Саші паніка. — У Владіка температура, він плаче, я нічого не можу зробити!

Я озираюся на порожній зал, де гуде холодильник із напоями. Начальник не відпустить — у нього свої правила. Але я не маю вибору. Закриваю магазин і біжу.

Коли переступаю поріг нашої квартири, мене накриває від звуків. Малий кричить так, що в мене закладають вуха. Саша стоїть над ліжечком розгублена, сама напів плачучи.

— Візьми його! Будь ласка, я не можу його заспокоїти!

Я підхоплюю Владика на руки. Його щічки палають, чоло мокре від поту. Маленькі ручки тремтять, він схлипує, але як тільки притуляється до мене, то трохи стихає. Наче знає, що мама поруч.

— Тихо, мій хороший, я тут, — шепочу я, гойдаючи його на руках.

Години тягнуться нескінченно. Ми по черзі міряємо температуру, збиваємо її вологими серветками, даємо воду маленькими ковтками. Я ношу його на руках, відчуваючи, як серце стискається від кожного його стогону. Коли він засинає на кілька хвилин, я боюся дихати, щоб не розбудити.

Саша бігає по кімнаті, приносить усе, що я прошу, але я бачу її переляк. Вона ж ще сама дитина.

— Лізо, може викликати швидку? — тремтячим голосом запитує вона.

— Ні, ще рано, — шепочу я, притискаючи малого до себе. — Це зубки. Він мусить пережити. Ми впораємося.

Але всередині мене паніка розриває на шматки. Я молюся, щоб тільки температура не зросла. Щоб тільки не втратити його.

Під ранок, коли ми вже ледь тримаємося на ногах, приїжджає лікар. Дивиться, слухає і знизує плечима:

— Це на зубки. Дайте жарознижувальне, стежте, щоб не перегрівався. Все буде добре.

Я киваю, а коліна в мене підкошуються від полегшення. Сльози самі течуть, але цього разу від щастя — він житиме, він буде здоровим.

Весь день я то збиваю температуру, то ношу Владика на руках. Саша не йде в школу, а засинає прямо на дивані, виснажена. Я дивлюся на свого малого — такий беззахисний, такий рідний.

— Я тебе не віддам, — шепочу я, вкриваючи його ковдрочкою. — Що б там не було.

Дивлюся на сестричку. На очі накочуються сльози. Мене розриває від того, що я не можу забезпечити їй нормальне дитинство. Я ж стараюся, правда стараюся. Але щось в мене не виходить. І це гірше за все.

На вечір Владик уже посміхається крізь сльози, тягнеться до мене ручками. Я відчуваю, як серце розправляється крилами.

Лікарняного мені не дадуть, тож на ніч доводиться знову залишати малого на Сашу і йти на роботу. Я знаю, що гроші потрібні як повітря. Та ледве переступаю поріг, як на мене налітає начальник.

— Ти закрила магазин серед ночі?! — його крик лунає на весь зал. — Ти що собі дозволяєш?! Звільнена! І навіть не мрій отримати копійку за ті три зміни!

Мене наче обливають крижаною водою. Я стою згорблена, стискаючи пальці так, що нігті впиваються в долоню.

І тут я відчуваю на собі чужий погляд. Обертаюся — і бачу, як із чорного джипа виходить Ярослав. Його постать різко вирізняється серед машин, він іде повільно, але впевнено, і очі його прикуті до мене.

Моє серце знову робить той самий болісний кульбіт. Він бачить усе. І тепер я не знаю, що страшніше: втратити роботу чи відкритися перед ним у всій своїй безпорадності.