Глава 7. Ліза

Двері я відчиняю різким рухом, а тоді згадую про малого і встигаю їх зловити, щоб не грюкнули. Сльози застилають очі, і тільки одне тримає мене на ногах — думка, що вдома Владик.

— Лізо? — з кімнати визирає Саша, насторожена. — Що з тобою?

Я навіть не можу відповісти одразу. Тільки прошепотую, тремтячими губами:

— Як Владик?

— Щойно заснув, — каже вона тихіше, помічаючи мій стан. — Поїв суміш і заснув. Але… чого ти плачеш?

Я скидаю пальто прямо на підлогу й сідаю поруч із нею на диван. Сльози котяться по щоках самі, і я вже не можу їх стримати.

— Це… це все Паша, — хриплю. — Я думала домовитися з ним. Щоб підписав відмову. А він… Він потягнув мене в віп-кабінку. Поліз руками, Сашо. Я ледве вирвалася. А тоді ще… ще й виставив мене винною! Сказав, що я на нього напала. І знаєш що? Мене звільнили. Просто так. Бо ресторан — його родини.

Саша різко підхоплюється.

— С*ка! — вистрілює крізь зуби, так, що я здригаюся.

— Сашо! — я піднімаю на неї очі крізь сльози, намагаюся вичавити хоч якусь серйозність. — Не матюкайся.

Вона важко дихає, ходить по кімнаті, але все ж сідає знову поруч і обіймає мене за плечі.

— Ну що тепер?

Я ковтаю клубок у горлі, витираю щоки.

— Не переживай. Я знайду нову роботу. Мені ж не вперше.

Ми сідаємо за стіл, я дістаю зі шухляди конверт із грошима. Саша теж приносить свої зекономлені. Ми рахуємо разом. Купюри м’яті, різні, а сума невблаганно мала.

— Цього… — я стискаю пальці. — Цього вистачить тільки на суміш і памперси. А оренду наступного місяця… — я не можу закінчити фразу.

— І репетитора, — нагадує Саша винувато, дивиться вбік. — Без нього я ж точно не складу.

Я зітхаю.

— Так. Іще й це.

Кімнату огортає важка тиша. Я відчуваю, як тріщить від напруги повітря, ніби сама доля сміється нам у вічі.

— Лізо, — нарешті каже Саша тихо. — Може… може, звернемося до Ярослава? Він… ну, він не такий, як Паша. Справді. Може, він би допоміг?

Я відразу хитаю головою.

— Ні. Нізащо. Ми не знаємо, що в нього на думці. Хтозна, може він забере малого? Я йому не довіряю. І, сказати чесно, трохи боюся…

Саша стискає губи, але не сперечається. А я знову згрібаю купюри в конверт, і сльози котяться по щоках новою хвилею.

— Ми впораємося, — кажу більше для себе, ніж для неї. — Я знайду роботу. Обов’язково.

І все ж усередині мене — провалля, яке з кожною годиною стає глибшим.

Наступні дні перетворюються на марафон безнадії.

Я вдягаюся щоранку в єдину більш-менш пристойну блузку, беру папку з резюме й іду обходити заклади — кав’ярні, ресторани, магазини. Усюди одна й та сама розмова:

— У вас є діти?

Я чесно відповідаю: так, хлопчику рік.

— І хто з ним сидітиме, поки ви на роботі?

— Моя сестра.

— Добре. Вона повнолітня?

— Ні, школярка, тому мені потрібні вечірні зміни.

— Неповнолітня сестра? — дивляться косо. — Отже, будете підставляти колектив, будете брати лікарняні. Перепрошую, ви нам не підходите. Хай дитина підросте, здасте в садочок і тоді працюватимете.

Я виходжу з кожних дверей із відчуттям, що втрачаю не тільки шанс, а й гідність. Люди навіть не хочуть слухати, яка я відповідальна, як швидко вчуся. Для них я просто «ризикована кандидатка».

А Владік ще надто маленький для садочка, хоча тепер я задумуюся і про те, щоб знайти якусь групу для найменших. Але й туди треба гроші, навіть в приватний, щоб купити все за списком необхідне, а грошей нема навіть не хліб. Економимо так, що вже другий день печемо млинці з того, що є вдома.

Увечері телефон дзвонить, і серце стискається ще до того, як піднімаю слухавку. Хазяйка квартири.

— Лізо, вже час платити. Я не можу більше чекати.

Я хапаюся за голову, намагаючись говорити спокійно:

— Дайте мені ще тиждень, я знайду…

— Або платіть, або виселяйтеся, — відрубує вона холодно. — Мені байдуже на ваші проблеми.

Слухавка відключається, а я стою посеред кімнати й відчуваю, як під ногами хитається земля.

Я пробую ще. Телефоную знайомим, колишнім колегам. Усюди одне й те саме: знизування плечима, «ой, зараз важко», «на жаль, не можу допомогти».

Я кладу слухавку востаннє й відчуваю, як пальці затремтіли. Немає в кого позичити. Немає на кого спертися. Ми з Сашею й Владиком — самі проти всього світу.

Я дивлюся на малого, який спить у ліжечку, і шепочу в темряву:

— Я не дам тебе забрати. Не дам нам опинитися на вулиці.

Але вперше в житті я справді не знаю, як цього досягти.