Глава 6. Ліза

Я йду швидко, майже біжу, притискаючи малого до себе так, ніби весь світ хоче його відібрати. Усередині все клекотить від люті. Саша ледве встигає за мною, плутається в рукавах пуховика, але не жаліється. Біля автобусної зупинки вона тихо питає:

— І що тепер буде?

Я зціплюю зуби, щоб не зірватися на сестрі. Вона ж ні в чому не винна.

— Думаю ще раз підійти до того мерзотника Паші. Але вже без його брата. Коли того не буде поруч.

Саша насуплює брови.

— Ну, брат, як на мене, нормальний. Взагалі здався хорошою людиною. А от Паша… мразота конкретна.

Я пирхаю.

— Не вір нікому, Сашо. Ярослав просто старший і хитріший. Він знає, як маскувати мерзотність під благородною маскою. Хороших олігархів не буває.

Саша хіхікає, майже зловтішно:

— Хороші олігархи — мертві олігархи.

І я мимоволі всміхаюся, хоча в грудях досі пече від образи. У цей момент дзвонить телефон. Я здригаюся, пригортаю дитину щільніше до себе й відповідаю. Це з роботи.

— Лізо, ти ж у відпустці, але вируч, будь ласка! У нас сьогодні корпоратив, не вистачає рук. Вийди сьогодні ввечері, добре?

Я закриваю очі. У відпустці… а виходу нема. Ми ж мусимо жити, а гроші самі не з’являться.

— Добре, я буду, — кажу глухо.

Поклавши слухавку, дивлюся на Сашу.

— Знову на тебе все впаде. Сиди з малим. Вибач.

— Та нічого, — махає вона рукою, але я бачу — їй важко. І від цього ще прикріше.

***

Увечері ресторан сяє від вогнів, у залі гул, сміх, блиск діамантів і запах дорогих парфумів. Я в білій сорочці й чорному фартусі, з тацею в руках, а всередині відчуваю себе попелом. Тут зібралися багатії, святкують, замовляють найдорожче вино, жартують про щось, що мені й не снилося. Я відчуваю себе невидимкою серед них.

І раптом бачу знайоме обличчя. Серце стискається так, що мало не випускаю тарілку. Паша. Він теж упізнає мене — по усмішці, по тому нахабному блиску в очах, який я вже бачила.

Коли я нахиляюся, щоб поставити прибор, шепочу крізь зуби:

— Нам треба поговорити.

Він підводить брови, явно зацікавлений, і через хвилину вже піднімається з-за столу. Легким рухом вказує мені йти за ним. Я відчуваю десятки поглядів на собі, але йду. Це шанс. Шанс поговорити з ним без Ярослава.

Паша відчиняє двері в невелику віп-кімнату, закриває їх за нами й з усмішкою хижака зупиняється навпроти.

— Ну, що ти хотіла, тигрице? — його голос повільний, масний, і мене аж нудить від цього.

Але я стою прямо, притискаю руки до боків і знаю: відступати не можна.

— Дай відмову, — кажу рівно, дивлячись йому просто в очі. — Це твій шанс позбутися дитини. Ти підпишеш папери — і ми назавжди зникнемо з твого життя.

Паша примружується, і в його погляді з’являється щось небезпечне.

— А що ти мені за це пропонуєш?

Я завмираю. Не думала… У голові порожнеча. Я не маю грошей, нічого, чим могла б його підкупити.

— Я… я нічого не можу… Але ж я заберу в тебе дитину, хіба це не те, що ти хочеш? — слова застрягають у горлі.

Раптом він усміхається — нахабно, хижо. Його рука ковзає вниз, по моєму стегну. Я здригаюся, ніби мене вдарило струмом.

— Так… Та є ще дещо… Натяк зрозумілий? — шепоче, і дихання його смердить алкоголем.

Я різко відскакую, але він миттєво хапає мене за талію, притягує, так що моє тіло вдаряється об його груди. Його пальці впиваються в мої сідниці, грубі, принизливі.

— Відпусти! — кричу, намагаюся вирватися, б’ю його кулаками в груди. Він тільки сміється, тримає міцніше.

— Сьогодні мені через тебе добре перепало від брата. Ти маєш загладити свою провину, — шепоче він в мої вуста. Ледве стримую позиви рвоти.

В паніці я забуваю про все — тільки не про тацю, яка досі в моїй руці. Замахуюся і з усієї сили луплю його по плечу, ковзаючи майже по голові. Металевий дзвін розтинає повітря.

— Ах ти… — він шипить і відштовхує мене так, що я лечу спиною на підлогу. Плитка холодна й тверда, подих вибиває з грудей.

Двері розчиняються. Адміністраторка злякано підбігає:

— Що тут відбувається?!

Паша театрально показує на мене, ще тримаючись за плече.

— Ця навіжена напала на мене! Я відмовився від її… послуг у віп-кабінці, а вона збісилася! Я вимагаю, щоб ви негайно її звільнили!

Я ще не встигла піднятися на ноги, як адміністраторка вже киває:

— Так, так, звичайно… ми розберемося.

Він іде з переможною усмішкою, залишаючи за собою хмару парфумів і відчуття бруду. Я біжу за адміністраторкою в робочу зону, схлипуючи від безсилля.

— Ви ж розумієте, що все було не так! — прошу її, хапаю за руку.

Вона зітхає, погляд м’який, але втомлений.

— Знаю, Лізо. Ти хороша дівчина. Але в мене зв’язані руки. Якого біса ти взагалі поперлася з ним туди? Тепер він вимагає твого звільнення. І я змушена.

— Чому? — хриплю.

Вона знизує плечима.

— Тому що цей ресторан — власність його родини.

Мене ніби вдаряють у груди. Я похитуюся, не вірю почутому. Їхня власність? Усе навколо — їхнє? Я працювала на нього весь цей час?

Сльози самі котяться щоками. Я хапаю сумку з шафки, навіть не перевдягаючись, і тремтячими руками витираю очі. Слова застрягають у горлі, тільки тиша та розпач.

Дорога додому здається нескінченною. Я йду в сльозах, стискаю кулаки так, що боляче. Малий чекає вдома. Саша чекає. А я приходжу з нічим — без роботи, без упевненості, із серцем, що палає від гніву й безсилля.