Глава 5. Яр

Я завмираю, коли Ліза б'є Пашку.

Звук її ляпасу ще лунає у вухах, а я дивлюся на неї і не можу повірити власним очам. Переді мною стоїть не просто руда дівчина з дитиною на руках, а справжня тигриця — очі палають, плечі випрямлені, голос ріже повітря так, що навіть Пашка на секунду розгублюється. І знаєте що? У цю мить вона мені подобається. Як жінка, як людина, яка вміє битися за те, що любить.

Але наступної секунди все псується. Бо я бачу в її очах розрахунок: вона зрозуміла, що ключ до дитини — Пашка. І її слова про «угоду» ріжуть мені вуха. Це вже не про любов, не про турботу. Це про папери й право власності. Мій брат і справді може махнути рукою, написати відмову — і тоді Владик назавжди піде з нашої родини. А цього я не хочу. Усередині все горить від люті, що він узагалі сюди припхався, ще й дозволив собі жартувати про дитину.

— Досить, — виривається з мене різко, голос зривається на метал. — Мені треба поговорити з братом.

— Ні! — Ліза різко стає між нами, в очах відчай, але й зухвалість. — Я не дозволю! Хай він скаже відповідь тут і зараз!

— Лізо, — я ціджу слова крізь зуби, але говорю так, щоб не залишити сумнівів, — зачекай.

Я відсуваю її, хоч вона пручається, і тягну Пашку на кухню. Двері зачиняються за нами, і перше, що я чую, — його огидний сміх.

— Ти бачив? — Пашка штовхає мене ліктем у бік. — Оце так подружка у Марини! Слухай, віддати дитину їй — просто ідеально. І мені спокій, і їй розвага. А я ще можу їм трохи підкинути грошима, хай не бідують. Красота!

Мене накриває гаряча хвиля люті. Вени на руках напружуються так, що я ледве стримуюся, аби не вмазати йому. Він навіть не усвідомлює, що говорить. Для нього ця дитина — зайва проблема, від якої простіше відкупитися.

— Не буде цього, — шиплю хрипко, кожне слово відлунює в голові, наче вирок. — Якщо відмовишся від сина, забудь про свою частку в бізнесі.

Він витріщається на мене, рот відкривається, як у риби на суші.

— Та нащо тобі ця дитина? — розгублено кидає. — Ти ж не… не батько!

Я на мить замовкаю. І правда, навіщо мені це? Я сам не знаю. Але десь у грудях живе чітке відчуття: не можу відвернутися. Не можу зробити вигляд, що Владика не існує. Совість не дозволяє викинути його з життя, наче він випадковий папірець у непотрібних документах. Може тому, що колись був змушений дбати про брата і сестру? Не відвернувся від них, не віддав тітці, яка хотіла лише грошей, що залишилися від батьків. А зараз це чмо, якому я допоміг встати на ноги, не має і краплі відповідальності. Я досяг висот у бізнесі, але виявився повним профаном у вихованні. 

— Це не твоя справа, — ріжу твердо. — Просто знай: підпишеш відмову — грошей не побачиш.

Його обличчя скривлюється, як від кислоти. Але я бачу: він зрозумів, що загнаний у глухий кут.

Ми повертаємося до вітальні. Атмосфера там напружена до межі: Ліза стоїть з малим на руках, обличчя палає від обурення.

Пашка заговорює першим, дивно лагідним тоном:

— Відмови не буде. Але хай малий живе з тобою, — киває на Лізу. — Я не проти.

— Мені потрібні законні підстави! — вибухає вона, очі блищать гнівом. — Я мушу вирішувати, чи робити йому щеплення, чи можу вивезти його за кордон, чи обирати школу! А так що — на кожен чих питати дозволу?

Я піднімаю голову і спокійно кажу:

— Так. У кожному конкретному випадку телефонуй мені. Я завжди відповім. І завжди допоможу.

Я дістаю із внутрішньої кишені візитку й простягаю їй.

— Тут мій номер.

Її обличчя перекошується. Вона дивиться на мене так, наче я щойно плюнув їй у душу. Очі спалахують полум’ям, щоки наливаються червоним.

— А хто ти взагалі такий?! — вигукує вона.

Я видихаю і відповідаю рівним, але твердим голосом:

— Ярослав. Дядько цього хлопчика.

Її обурення досягає апогею. Вона різко розвертається, хапаючи дитячий комбінезон. Руки тремтять, але рухи уперті, швидкі. Вона одягає малого, пригортає до себе так, ніби боїться, що ми вирвемо його з її обіймів.

Потім — навіть не глянувши в мій бік — рушає до дверей.

Глухий звук відчинених і зачинених дверей розітнув тишу. І я лишаюся у вітальні. З відчуттям, що втрачаю щось більше, ніж можу пояснити.

Порожнеча тисне зсередини. Мені здається, що я дозволив піти не тільки їй, а й частині себе. 

— Ну, якщо ми все вирішили, то я теж піду… — Пашка направляється до дверей.

— А з тобою я ще не завершив! — серце знову наповнюється гнівом. Доведеться провести виховну бесіду з малим засранцем і трохи попустити рівень його впевненості в собі.