Глава 4. Ліза

Я навіть не сподівалася, що він справді почне. Але от бачу: цей пихатий, впевнений у собі Холод закочує рукави сорочки й береться роздягати малого. Мої губи самі розтягуються у скептичній усмішці.

— Ти реально думаєш це зробити? — перепитую, ледве стримуючи іронію.

— Це дрібниці, — відповідає він так спокійно, ніби змінити підгузок дитині — те саме, що підписати контракт на мільйон.

Я прикушую губу, щоб не засміятися, і спостерігаю, як він намагається розкласти чистий підгузок. Але пальці ковзають, клейкі застібки чіпляються одна за одну, і в його очах з’являється та сама розгубленість, якої я чекала.

А коли він нарешті знімає брудний памперс… Владик раптом вирішує показати, хто тут справжній господар. Тоненька цівка летить просто на Холода. Я прикриваю рот долонею, але сміх проривається сам. Саша вже сміється вголос, мало не падає від реготу.

— Супер, — бурмоче він, знизу дивлячись на дитину, яка задоволено белькоче, ніби переможець. — Просто ідеально.

Я навіть трохи дивуюся: він не вибухає, не кричить, не сердиться. Лише хмуриться і задумливо дивиться на Владика.

— Насправді… — повільно каже, витираючи руки серветкою. — Це й не обов’язково робити мені самому. У мене є можливість найняти няню.

Я зупиняюся, насторожуюсь.

— Навіть тебе, Лізо, — додає він уже впевненіше. — Ти справляєшся з ним, це видно. Можу добре платити.

Тільки-но секунду тому я сміялася, а тепер усередині закипає. Він серйозно?! Мене, яка ночами вставала, яка годувала, яка плакала разом із Владиком, він хоче найняти, як… як обслугу?

— Ти думаєш, я погоджуся, щоб якийсь мажор мною командував? — випалюю я, і голос тремтить від злості. — Владік для мене — син. Якщо не на папері, то в серці точно. А для тебе він ніхто.

Моє серце гупає так голосно, що я боюся, він його почує. І саме в цей момент вхідні двері відчиняються. Чуються впевнені чоловічі кроки.

— Яре, що тут відбувається? — лунає чоловічий голос.

Я різко обертаюсь. У дверях стоїть… молодий хлопець. Теж вродливий, але зовсім інший, аніж той, що переді мною. По-перше, молодший (зараз думаю, що той, кого я прийняла за Пашу, виглядає років на тридцять, коли Паші має бути лише двадцять), його чуб стирчить вгору, а обличчя трохи заспане. Він здивовано дивиться на мене, на Холода, на дитину.

Я мимоволі переводжу погляд на того, хто ще хвилину тому намагався змінити підгузок. Він явно не Паша. Всі пазли сходяться. Я відчуваю, як мене пробирає холод.

— Ви… не Павло? — запитую майже пошепки, дивлячись просто в його очі.

— Це я, — впевнено каже новоприбулий, роблячи крок уперед.

А в мене під ногами наче земля хитається. Хто ж тоді той, хто стоїть переді мною й так впевнено називає себе батьком дитини?

І що найголовніше — якщо він не батько, то він не має на мене влади. Отже, я домовлялася не з тим. Просто час втратила.

Я швидко озираюся на Сашу:

— Одягни малого, будь ласка, — кажу стишеним, але рішучим голосом.

Саша розуміє мене без слів: бере Владика, витирає серветками йому попу, одягає чистий памперс, а тоді швидко застібає на ньому боді. Я відчуваю, як усередині мене все холоне. Підіймаюся з дивану, вирівнюю плечі й дивлюся прямо на Пашу.

— Тоді я до тебе, — тихо кажу.

Він розглядає мене спідлоба, і на його губах з’являється гидка посмішка.

— А ти хто взагалі така? — недбало кидає. — Це ж точно не та ципа, що завагітніла. Цю я не натягав, хоча… нічого така.

Удар жару обличчям, у горлі стає сухо. Цей тип огидний, до нудоти. Я стискаю пальці в кулаки, щоб не дати собі зірватися.

— Я — представниця Марини, — кажу рівно, майже без емоцій.

— О, — розтягує він слова, сміється. — Марина підіслала до мене подружку? Ха. Могла б і сама прийти. Я не проти розважитись із вами двома. Але немовля зайве. Ту кралю молодшу можемо теж взяти, хоча їй, напевно, нема вісімнадцяти… Але, чхати.

У мені щось хрустить. Вся стриманість розсипається, як крихкий лід. Я не витримую й різко б’ю його долонею по щоці. Гучний ляпас. У кімнаті стає тихо. Навіть той старший не втручається.

Паша стоїть вражено, тримається за щоку, а я дивлюся йому просто в очі, тихо, майже шепотом:

— Марина померла. А ти навіть не дізнався цього.

Його обличчя змінюється: з нахабного — на здивоване. А я продовжую, голос уже міцніший:

— Я прийшла, бо ти єдиний, хто може дати мені те, що мені потрібно. Опіку над дитиною. Давай усе спростимо: мені дитину, а тобі — волю. Усього лиш один раз піти до нотаріуса.

Я роблю крок уперед, дивлюся йому просто в очі.

— Ти згоден? — питаю.

У кімнаті чути тільки, як Владик щось белькоче на руках у Саші.