Глава 3. Яр

— Ти не віддаси дитину? — кричить руда, очі миттєво наповнюються слізьми. — В хто ти такий, щоб приймати таке рішення? Це ти той тато, що жодного разу не приїхав до нього? Ця дитина тобі не належить! Він — мій!

Бачу, що вона дійсно хвилюється за малого. Але хто вона. 

— Де мама дитини? — питаю спокійно, але всередині кипить. Вся ця історія мене дуже шокувала.

Вона пильно дивиться мені в очі.

— Померла… — тихо каже. — Ти б і не знав. Ти ж не цікавився.

— Хто тоді ти? — питаю рівним голосом без зайвих емоцій. Мені потрібні зараз відповіді.

Вона піднімає голову, очі палають, і голос стає рішучим:

— Та, хто дбав про цю дитину і хто може дати йому більше, ніж ти, Холод.

Я дивлюся на неї, намагаюся зрозуміти. Про що взагалі мова? Видно ж, що її статки геть скромні.

— Це що? — ледь чую своє власне питання. Але тут на мене очікує сюрприз.

— Любов і турботу, — гнівно відповідає вона. — Більше, ніж ти будь-коли зможеш.

— Як тебе звати?

— Ліза, — каже тихо. Ліза… Чомусь одразу спадає на думку, що їй личить це ім’я. Єлизавета. Мов покійна королева Великобританії. Ім'я, гідне принцеси. Неочікувано визначаю, що вона і справді дуже красива. Руде волосся додає особливого шарму, якоїсь родзинки, а блакитні очі… це взагалі законно мати такі розкішні очі? Яскраво насиченого кольору, мов саме небо в липневий день. Красива. Хоча це зараз геть недоречні думки.

— Ходімо, Сашо. Даремно приходили.

Вона починає відвертатися, рішуче йти, але я роблю крок уперед.

— Зачекай… — зітхаю. — Не йди так.

Вона дивиться на мене, очі повні злості й страху.

— А що, татусь хоче особисто змінити підгузок? — шипить Ліза.

Я стискаю кулаки, намагаючись знайти слова. Мені потрібно зрозуміти, що відбувається, і чи можу я справді відпустити цю дитину. Хоча і так знаю, що ні. Він нашого роду і жити десь, в якійсь халупі не буде.

— Бо ми повинні розібратися… — відповідаю тихо, але твердо. — Тільки так.

Вона ще трохи дивиться на мене, вагання у очах, а потім зупиняється, ніби чекає, що я скажу далі.

— Що ти хочеш, Холод?

— Я… хочу побачити його, — промовляю тихо, ледве чутно, але кожне слово важке, наче камінь на грудях. — Хочу познайомитися. Проходьте, роздягайтеся. Вас тут ніхто не вкраде. Нам потрібно все обговорити…

Ліза дивиться на мене здивовано, очі розширені, а губи напружені. Проте вона налаштована менш рішуче. Скидає куртку, потім бере в сестри, як я розумію, дитину. Впевнено заходить до вітальні і на дивані скидає з малого комбінезон. Він такий смішний в синенькому костюмчику. Волоссячко стирчить в різні боки. Пухкі щоки. Востаннє я бачив такого малюка, коли Аліна була дитиною, в це п’ятнадцять років тому.

— Є вам де жити? — питаю далі, намагаючись дізнатися хоч щось. — Хочу знати, що він у безпеці, що йому тепло, що його годують, що… — я ковтаю ком, бо важко знайти слова, коли стільки емоцій одночасно, — він не голодний, не спить на підлозі, не плаче від самотності?

Вона дивиться на мене і повільно киває, трохи пом’якшуючись.

 — Так, є де жити. Я подбала про це. — Її голос уже менш гнівний, більше напружено-обережний.

Я роблю крок уперед, відчуваючи, як серце калатає шалено.

 — Хочу знати про нього все. Розповідай… — наказую, але бачу, як одразу блищать очі дівчини обуренням, тому зм’якшуюся: — Будь ласка…

Вона важко зітхає, ніби просить себе бути спокійною. Розумію, що я її зараз дратую.

 — Він маленький, і все, що йому треба, — турбота, спокій і любов. І я роблю все, щоб дати йому це. — Ліза напружено дивиться на мене. — Ти можеш це зрозуміти?

Я роблю ще крок уперед і опускаю голос:

 — Я намагаюся. Хочу робити правильно. Не для себе, а для нього. Щоб він виріс у безпеці. Щоб не відчував… відсутності батька. Тому відмови від дитини не буде.

— Марина померла. І ти єдиний опікун Владика, але тобі він не потрібен. В твоїй владі зробити все, щоб він був щасливим — просто віддати його мені. 

— Владислав, отже. Красиве ім'я, — тихо кажу, наче пробуючи на смак.

— Ти мене взагалі чуєш? — Ліза психує. Нервує, одразу видно. 

— Я теж дбатиму про нього. Так, як було, більше не буде, — кажу чітко. Щоб не виникло сумнівів у моїх намірах.

— Справді? — голос повний скептицизму. — Сашо, дай чистий памперс з сумки. Пан тато зараз перевдягне малого! Він же хоче дбати!

— Що? — здивовано дивлюся на дівчинку, яка дістає з рюкзака підгузок і простягає мені. Автоматично беру його.

— Влад покакав. Прошу, вперед! Ти ж хочеш дбати… — різко каже Ліза. А я розгублено завмираю в руках з цією дитячою штучкою. Вона думає, що візьме мене на “слабо”? Та будь ласка! Я керую багатомільйонним бізнесом, невже я не впораюся з підгузником? От іще!

Хто ж знав, що з бізнесом все значно простіше.