Глава 2. Ліза

— Я не розумію, чому я не можу всиновити дитину? Його мати померла, я подала всі необхідні документи. В заповіті навіть зазначено її волю, щоб Владіка виховувала я. Що ще я маю зробити, щоб ви мене почули? — та, здається, даремно. Всі мої прохання-благання для тітки з соц.служби — пусті слова.

— Дівчино, я вам третій раз пояснюю. В дитини є батько, він його єдиний офіційний представник. Ось у документах прописано Холод Павло Романович. Без його згоди чи не можете всиновити Владислава, хоч би що не написала в своєму заповіті покійна, — зітхнувши, повідомила вона і зиркнула на годинник, певно, рахуючи хвилини до початку обідньої перерви.

— Так батько згоден! — брешу я. 

— І чудово. Він має це нотаріально засвідчити. Буде офіційна згода батька, то зможете усиновити, без питань. Але, — вона відверто нахабно окидає мене прискіпливим поглядом, — пам’ятайте, що всиновити дитину — це не хліба в пекарні купити. Комісія оцінюватиме, чи маєте ви всі належні умови для дитини. Чи є в вас відповідний дохід. Я так розумію, ви не заміжня? 

— Зар-ручена, — запинаюся. Ледве стримую сльози, бо знову, авжеж, брешу. А що я їй скажу? І сама розумію, що таким як я дітей не особливо віддають, але я маю те, що не матиме інша жінка до цієї дитини — справжня любов. Влад — це мій омріяний квиток у світ материнства. Заради нього я на все: якщо буде треба, знайду фіктивного чоловіка, що завгодно!

— Добре, — бачу по її очах, що вона мені не вірить. Кидає погляд на мої руки, де досі не зник від обручки слід на пальці, але жодного натяку на заручальний перстень. — Але все одно без дозволу батька, ви не можете всиновити дитину. Тож приходьте сюди з нотаріально засвідченою згодою і будемо говорити далі… 

Я виходжу ні з чим. Сльози дряпають горло, ковтаю їх, ніби гарячий чай, що обпікає зсередини. Поспішати додому — Саша посидить із Владиком лише до третьої години, далі в неї танці.

Вулицею йде жінка з дівчинкою років шести. Та сміється, тримаючись за мамину руку. Перед очима спалахує спогад: тісна спальня притулку, холодна постіль, у якій ми з Сашкою притулялися одна до одної, бо нікого більше поруч не було. Притулок навчив мене витримці, умінню боротися. І я вчилася — не лише заради себе.

Телефон вібрує. Повідомлення від сестри: «Не затримуйся, я ж обіцяла тренеру бути вчасно». Миттєво в пам’яті спалахує інший день: мені вісімнадцять, тремтячими руками підписую документи про опіку над Сашкою. Страх стискає живіт вузлом, але усміхаюся — тепер ми разом, я відповідаю за нас обох. І я впораюся. Тоді світ здавався безмежним, сповненим можливостей.

Я заходжу в автобус, усі місця зайняті. Стаю біля вікна, поруч мама з немовлям у ковдрі. Дитина сопе носиком. В пам’яті знову непрохано з’являється спогад, який я прагнула б назавжди викреслити з голови. Лікарняна палата: біла стеля, запах антисептику, голос лікаря: «Знову не вдалося». Чотири викидні. Чотири рази. Чотири рази моє тіло зраджувало мене, поки шлюб тріщав по швах. Картина щасливих матусь досі тривожить старі рани. Я так і не змогла змиритися.

Місто пропливає розмитими плямами, а спогади врізаються одне в одне. Ось ми з Маринкою, моєю подругою з притулку, ділимо орендовану квартиру на трьох. Вона сміється, гладить круглий живіт, запевняє, що змусить того мажора, від якого завагітніла, визнати батьківство. Або цей спогад: я цілу ніч гойдаю малого Владика, а вранці йду в кав’ярню на зміну. День за днем. Тоді вперше відчула, що таке справжня сім’я. Наш хлопчик був не лише її, але й насамперед моєю відрадою. Я, звісно ж, стала хрещеною.

Я зовсім не хочу згадувати той день, коли в Марини знайшли пухлину. Спогади про те, як вона з усіх сил боролася за життя, для мене дуже важкі. 

Я стискаю папку з документами, аж пальці біліють. Спалахує ще один момент: Марина простягає мені блокнот, очі втомлені, голос ледве чутний: «Пообіцяй, що подбаєш про нього». Я киваю, проковтуючи ридання, бо знаю — іншого вибору немає.

Всю дорогу додому я тримаюся лише на одній думці: знайти його. Цього ідіота-мажора. Адреса в блокноті — останній ключ до виконання обіцянки Марини. Серце калатає, а в голові плутаються спогади й надія.

Вирішую не чекати. Щойно сестра повертається з гуртка, беру дітей і їду в елітний район нашого міста шукати того бовдура.

Так я й опиняюся на порозі його квартири. 

Але він геть не такий, як Маринка описувала. Гора м'язів, сексуальне тіло, дивовижний погляд карих, мов у Влада, очей. Бездоганні риси обличчя. Містер Ідеальність, мать його.

Серце робить кульбіт, долоні стають липкими, а в голові — порожнеча. Це був він. І це був Влад — у дорослій версії.

Мені не подобається, як він дивиться на мою дитину. Щось в ньому лякає мене. Аура власності, чи що…

— То що ви вирішили? Коли йдемо? — схвильовано питаю, бо мені хочеться втекти звідси якнайшвидше. Він же не надумає забрати в мене Влада? Я цього просто не переживу. Але якщо він тоді був йому не потрібен, то з якої радості знадобиться зараз?

— Куди? — вбиває наповал питання. — А, до нотаріуса. Ніколи. Я не відмовлюся від дитини.

Серце падає додолу. Ну, постривай, мажоре. Найдорожче ти в мене не забереш.