Глава 1. Яр

— Ви до кого? — дівчина, що стоїть на порозі моєї квартири, нагадує якусь продавчиню. Сто відсотків або намагатиметься продати мені якусь єресь, або спитає чи вірю я в Бога. Навряд це сусідка. Швидким поглядом окидаю її: одяг недорогий, черевики явно не першу осінь ходять. Точно — продаватиме щось.

— До Павла Холод, — схвильовано каже вона. Не продаватиме. Що вже натворив мій молодший братик, що його шукають?

— І що вам потрібно? — кажу беземоційно, сухо.

— Це ви? — вона пильно дивиться на мене. Ні, з Пашкою ми не схожі, отже вона не знає, як той виглядає. 

— Ви не відповіли на моє запитання…

— Мені потрібно, щоб ви написали відмову від дитини, — вона враз припиняє бути схожою на продавчиню. В очах з’являється лють.

— Якої дитини? — я навіть розгублююся. Рідко мене можна так здивувати.

— Вашої! Вже забули, що в вас є син? Інакше я подам на суд, що ви не виконували батьківські обов'язки понад шість місяців і вас треба позбавити батьківських прав, але ж, як мені підказує пам’ять, ви боїтеся розголошення! То може зробимо все мирно? Мені тільки й потрібно, щоб ви, як єдиний законний представник Влада, дали свій офіційний дозвіл мені всиновити хлопчика, а тоді написали відмову від нього. І все — гуляйте лісом.

— Що? — тільки й можу промовити. Я зараз в повному шоці. 

— Ви не були глухим раніше, — зазначає це рудоволосе непопозуміння, що стоїть в мене на порозі і поливає мені ненавистю, адресованою моєму брату.

— Так, заходьте. Розберемося, — кажу впевнено і прочиняю перед нею двері.

— В мене діти в машині, не зайду, — впирається вона. — Давайте домовимося, коли підемо до нотаріуса та й все.

— Значить так: беріть дітей і заходьте. Зараз все обговоримо. Я залишаю двері відчиненими, чекаю вас, — я заходжу в квартиру. Погляд одразу падає на телефон, що лежить на ліжку. Набираю номер брата. Поки лунають гудки, прошу про себе: “Хай це буде помилка. Хай Пашка зараз скаже, що уявлення не має, про що мова”. Однак, якщо він є єдиним офіційним представником дитини, то він визнав її юридично… То він знав про дитину… І де її матір? І чому…

— Так, брателло, — лунає вальяжне. Перемикаю на відеовиклик. Дивлюся на заспане обличчя цього шмаркача.

— Я зараз в тебе щось спитаю і ти скажеш мені правду. А якщо збрешеш, я дізнаюся, а тоді тебе закопаю. Почув мене? 

— Ну питай, — гонору в очах стало трохи менше.

— В тебе є дитина? — питання, мов вистріл. Напружуюся всім тілом.

— Ну, так… А як ти дізнався? — серце пропускає удар, щоб наступної миті затріпотіти в грудях скажено. Він знав. Це правда.

Боги, дайте мені сил не вбити його!

— Розказуй все в деталях і молися! — мій голос, мов сталь.

— Та що розказувати? Одна ципа завагітніла. Я не вірив, що від мене, але вона наполегливо ганьбила мене перед людьми, переслідувала. Від грошей на аборт відмовилася. Я згодився на ДНК. 

— І що? — скриплю зубами.

— Та від мене. Вона вимагала, щоб я визнав дитину. Погрожувала судом. А нащо нам скандал? От я визнав. І аліменти платив щось там. Поставив щомісячний платіж, навіть забув вже за те. Відкупився одним словом. Ще легко відбувся. А що, їй мало? Вже й до тебе добралася? То могла б просто сказати мені!

— Ти справді легко відбувся. А коли я до тебе доберуся, ти в мене побачиш, покидьку, як від дітей відмовлятися! — я злий. Уявити не можу, що в мозку в Пашки, що він так спокійно про це говорить. Мене одна думка про те, що десь там він, спадкоємець нашого роду, росте, а ми не бачимо, кидає в шок. Ми самі залишилися без батьків, коли вони загинули в автокатастрофі. Мені, юнаку в сімнадцять, довелося брати на себе піклування про шибайголову Пашку і вертихвістку Аліну. І, певно, з цією місією я не впорався, якщо воно ось-таке витворило. Ідіота шматок.

— Чого ти бісишся? А що я мав робити? — обурюється він.

— Ну, не знаю? Може, наприклад, визнати дитину, одружитися з її матір’ю?

— Тю, ти з якого сторіччя, Яре? Тепер так не роблять…

— А як роблять? Роблять вигляд, що нічого не сталося? Ти хоч раз сина бачив? — я киплю в душі.

— Та… дитина, як дитина. Що там дивитися? Яре, блін, я жити хочу! Мені лише двадцять було. Я сам ще як дитина. Куди мені сім’ю? Та й одружуватися з першою-ліпшою? — обурюється ще. Пащеку до мене відкриває. Засранець.

— Дитина, отже? А як по дівках лазив, то не дитина? Як долю від бізнесу, то не дитина? А як відповідальність брати, то дитина? — лютую. Кручу дулю на весь екран айфона. — Ось тобі, а не бізнес. Сам всього досягатимеш, від мене і копійки не отримаєш тепер! 

— Як це сам? — погроза працює. Паша вирівнюється, очі по п'ять копійок.

— Дізнаєшся. Як і я в свій час, — кидаю і вимикаю слухавку. Нервів бракує, щоб з ним розмовляти.

Тим часом з передпокою чути якусь метушню. Виглядаю туди — рудоволоса дівчина, яку я вже бачив, допомагає позбутися взуття меншій своїй копії, років чотирнадцяти, якщо я щось розумію в підлітках, а в тієї на руках — дитина. В синьому комбінезоні рожевощокий карапуз з карими очима.

— Це він? — дарма, що питаю. Він викапаний я. Аж дивно… Та все ж свої, рідна кров.

— Він. То що ви вирішили? Коли йдемо? — схвильовано питає рудоволоса.

— Куди? — я вже й забув, та пам’ять повертається, коли бачу вогники в її очах. — А, до нотаріуса. Ніколи. Я не відмовлюся від дитини.